Березовий сік

Я послухав новий альбом The Cure і в цілому розумію, чого він народжувався так довго. Бо це є не що інше, як пологи у муках. Не знаю, кому крім фанатів гурту, Songs From A Lost World може сподобатися. Да і це не факт. Швидкість тутешньої музики нагадує слиз, що повільно сповзає по стіні. Лише іноді вона має якусь динаміку. А так безкінечні інтро до більшості пісень, максимально абстрактна, інфантильна, беззмістовна лірика, нецікаві мелодії без жодного розвитку. Єдине, що радує: попри вік, голос Роберта Сміта, як на мене, майже не змінився. Але водночас і засмучує, що цим голосом Сміту доводиться співати такі банальності. Да ще й під звучання, яке зазвичай косплеять підлітки у гуртках у межах безкінечних рівайвлів жанру. Невже людина, яка мала безліч різноманітного досвіду і багато чого в житті бачила, не могла написати щось змістовніше і взагалі не слухала іншої музики, і навіть не спробувала надихнутися нею? Всі оці схвальні відгуки, які гуляють мережею, ніби пишуть за сам факт релізу Songs From A Lost World. Вийшли і ще живі? Ну, вже добре, 4 stars out of 5.https://www.youtube.com/watch?v=jBlJSxAtmpE

Новий альбом австралійців Confidence Man так нахвалювали преса і рекорд стори, що оминути його було важко. Але варто було б. Не хочете годину часу витратити в нікуди - не слухайте 3АМ (La La La). Хоча я б написав скоріше Blah Blah Blah у дужках.3АМ (La La La) - це прекрасний приклад того, коли запис має настрій рейву стадіонного масштабу. Наелектризованість, ніби кожну пісню записували на орбітреку. Надію, що люди під час прослуховування бігатимуть, стрибатимуть, зганятимуть з себе сім потів.Але 3АМ (La La La) не працює при наявності усіх цих складових. Енергія, яка б мала заряджати, відчувається абсолютно пустою. І дратує, як занадто збуджена людина, що доїбалася до втомленої. Євроденс відверто кумарить, а не веселить. Від накофеїненого bpm пульсує не у серці, а у голові, від чого прокидається нудота. Коротше, Scooter по-австралійські, тільки без мемної складової.Ну, і найголовніше. Є чимало прикладів наївної, примітивної музики, яка при цьому має душу, і підштовхує до чогось. Тут цього нема і близько, тому усе, що заливається у вуха, і відчувається, як Blah Blah Blah.https://www.youtube.com/watch?v=jYuCk37DSYE

Ну, і про Coldplay треба щось написати. Слухав я його і поняв таке. Коли ставочка із Everyday Life не зайшла, то пацани повернулися до створення the most AI music you've ever heard.Бо якщо дивитися, наприклад, на останні два альбоми, то реально складається враження, що вони створені з розумінням штучного інтелекту: яскрава форма без змісту, загальне уявлення про музику, нуль глибини. І ще ці примітивні обкладинки, які косять під абстракцію.Але чомусь сваритися на Moon Music не хочеться. Хоч він не намагається у своє, а дуже косолапо намагається у тренди. Хоч та ж We Pray звучить ніби з сіткома про музикантів чи взагалі, як саркастичний саундтрек з The Boys. Хоч і здається, що Coldplay намагаються бути чимось на кшталт колективного Боба Гелдофа.Я вже давно змирився із тим, що Coldplay - це видовищний, концертний гурт, якому насправді не потрібна хороша музика, а чисто тло, щоб пускати кульки, конфетті чи вмикати ліхтарики на зап'ястках. Moon Music для цього ідеально підходить. Втім, пара пристойних пісень тут є. Нижче одна з них.https://youtu.be/xMYjCOwnn_I

Я чесно намагався добити альбом Клавдії Петрівни і зробити висновок у кінці. Але оце відчуття дратування, що міцно стискає нутрощі, виявилося сильнішим за мене. Тож я зупинився десь на половині, щоб себе не мучити.Тож мучитиму вас своїм постом.Таке враження, що Клавдія Петрівна - чисто експеримент над слухачем. Експеримент чи зможе він відрізнити реального артиста від продукта аішки. Бо Їде Дах саме так і звучить. Як патерн і опис, які прогнали через програму, отримали кілька десятків результатів, а з них потім обрали найкращі.Чи правильно це - робити висновки про реліз, коли не дослуховуєш його? На мою думку, так. Особливо, коли після 50% дистанції не змінюється нічого. Мелодія й вокальна партія тупо не рухаються. А бодай мінімальна логіка, щоб з'явився хоч якийсь сенс, не відвідує пісень взагалі. Перша ітерація Клавдії Петрівни здавалася мені відносно притомним продуктом. Така музика теж необхідна. Типу життєва мудрість. Поверхнева, але це працювало.З кожним новим синглом Клавдія перетворювалася на нову версію у вигляді відверто галімої кабацької пісні. Із гидким у своїй томності вокалом Клавдії, у якому відчуваються втома і зверхність до всього і всіх. Їде Дах - вже третя варіація Клавдії, у якій докупи нічого не збирається. Якщо слухати на тлі, то це непомітно. А ось більш вдумливе прослуховування виявляє як усе розлазиться на клаптики. Власне, це і дратує найбільше. Доповідь закінчив.https://youtu.be/1roiuzbLJ8g

Що ж, новий альбом Empire Of The Sun відносно нормальний. Ask That God вийшов у той момент, коли запит пересічного слухача до щоденного прослуховування музики кардинально змінився. Що за 8 років не дивно. Люк Стіл та Нік Літлмор це відчувають. Особливо останній, що досяг якогось неймовірного успіху у межах електронного проєкту PNAU.Тому було б дивно, якщо б Empire Of The Sun продовжили гнути лінію двох попередніх релізів - полірованих до блиску, пустих і абсолютно нікчемних у своїй мистецькій силі. Звісно, що Ask That God далекий від ідеалу. Але він відчувається збалансованим. Максимально cheesy треки поєднуються із привабливими попномерами і це дозволяє дослухати альбом до кінця без нудоти.Але у чому річ. Їхній Walking On The Dream я вважаю одним з релізів, які, так би мовити, define the era. Часи, коли being weirdo дуже цінувалося, а серед добре сформульованих бенгерів ховалися психоделічні, тривожні звуки, що могли слухача відштовхнути.Це плюс-мінус той самий баланс, який є на Ask That God. Проте на Walking On The Dream він ніби у абсолют возведений і у якомусь сенсі челенджив слухача контрастом настроїв. Як дивне кіно з 80-90х, яке ми бачили у дитинстві. Казкове, з цікавим лором, але не без відверто кріпових моментів, що нам не зрозумілі.Подібне відчуття дуже різко зникло у подальшому. Зрозуміло, що всім хочеться хітів і стрімів, але не у настільки ж безтолковій манері. 8 років - достатній термін, щоб усвідомити необхідність зробити ще один чудернацький альбом, який не схожий ні на що інше як це було із Walking On The Dream. Але чудернацького зараз стало настільки багато, що Ask That God просто загубився б серед більш затребуваних конкурентів. Тому Empire Of The Sun обрали безпечний шлях.І отут виникає прикре усвідомлення: що так, що так у існуванні Ask That God немає жодного сенсу.https://www.youtube.com/watch?v=y58TL2N5I4M

Новий альбом у Childish Gambino хороший.Недоліків можу назвати два. Перший - без перегляду кіно Bando Stone And The New World здається трошки розмитим. У піснях закладено багато скітів з майбутнього фільму. Щось можна було почути у трейлерах, а щось зовсім нове. Слухаєш і відчуваєш себе трошки out of context.Але якщо забути про факт існування стрічки, Bando Stone And The New World - достойне завершення монікера Дональда Гловера. Він добре відривається як із давніми колабораторами, так і з новими гостями. Усе Гловеру пасує: і попрок, і афробіт, і дивацькі синтезатори, і пародія на харш техно, і навіть семпл The Prodigy - Breathe. Останнє, чесно скажу, прям здивувало, але було дуже у тему. Проте тут проявляється другий недолік - підрізати б на 3-4 треки і Bando Stone And The New World мав би ідеальні хронометраж й динаміку. Ті самі 3-4 треки - це скоріше джемний матеріал. Коли Гловер сфокусований, то він валить добряче. Коли він починає вайбувати, то десь на половині воно стає трошки нудним. Типу, "ок, чел, ми всі поняли, що ти вмієш, тож давай по ділу".Втім, прям великим мінусом я це не назву, бо може комусь таке і подобається. Але загалом лонгплей хороший, тож послухайте обов'язково.https://www.youtube.com/watch?v=LLi3upUJDYQ

- Ви теж це бачите?- Це шо, рев'ю на альбом? - І не пост про збір?Ага! І потрошку повернутися до оглядів хочу з нового альбому Cigarettes After Sex, який в цілому можна послухати. Але якщо забудете це зробити, то нічого і не втратите.На відміну від попередніх двох релізів, X's все ж має трохи звукового розвитку. Більший акцент зроблено не на солодющому вокалі Грега Гонзалеса й розтягнутих гітарних партіях, а на ритміці. Барабани все такі ж глухі і тупі, але тут їх принаймні добре чутно. Тому і пісні стали на дві краплі жвавішими. Це той самий дрімпоп, втім вже не настільки атрофований. Завдяки цьому X's не викликає роздратування й позіхання. Але сенсове наповнення і тутешні мелодії це краще не робить. Усе доволі одноманітно: занадто романтично, сумно і ледь пристрастно. Ніби з 10 пісень тобі треба обрати одну для кульмінації фільму, у якій головні герой чи героїня усе усвідомили.Все ще не можу повірити у те, що цей гурт збиратиме дві O2 Arena у Лондоні восени.https://www.youtube.com/watch?v=QIvDoGBdZS8