Березовий сік

Альбом Тома Міша я сьогодні послухав тричі поспіль. Останній раз таке було минулого року з Turnstile. А це багато про що говорить.Міш на Full Circle максимально сповільнився. Меми про людей 30+, які раптово починають їздити на природу і займатися бьордвочінгом, а паралельно думають про своє життя — оце буквально так звучить новинка Міша. І це не погано, а навпаки — дуже класно.Тут немає вайбів Geography, джойнта з Юссефом Дейсом чи Supershy, дискотечного альтерего Міша. Зате є прості роздуми про непросте вічне. Відчуття дому, любові до ближніх та спокою. Туга та легка тривога через швидкоплинність життя і речі, що непідвладні будь-яким змінам.Проте Full Circle не прям слоу. Він скоріше статечний, розмірений, але деінде зберігає фанкові акценти, що притаманні Мішу. Вони ледь відчутні, але насправді роблять багато роботи, бо підтримують бадьорість альбому, попри внутрішню філософю, і не дають треклисту просісти.І на прогулянку, і на пробіжку, і на посиденькі з друзями, щоб мʼяко десь на тлі грало. Ну, і звісно, що для себе, щоб нагадувати собі, що життя — то штука все ж таки непогана. Якщо сьогоднішнє коло закінчилося так собі, то завтрашнє буде краще.https://www.youtube.com/watch?v=sgtPp-vNLCE

Релізна пʼятниця сьогодні ріденька, тож розкажу вам за три альбоми, які я послухав протягом кількох останніх тижнів.Іноді я обираю слухати альбом, якщо мені подобається обкладинка. Так я зробив із дебютником Момоко Гілл, який називається просто Momoko. І цей реліз виявився hidden gem. За винятком треку When Palestine Is Free, бо це така патетика із епічністю Камасі Вашингтона, що аж страшно. Решта — кмітливо складені пісні, які розмаїтістю та нашарованістю нагадує Люсі Роуз. Гілл вміє зацікавити своєю музикою. Вона не завжди дотримується конвенційної мелодії, але відчуття груву та ентузіазму, який вона вклала у свої треки, відчутні і чіпляють. Momoko — такий собі фʼюжн поп, який трошки незвичний для пересічного слухача, але водночас і доступний. Оцей сингл — прям пушка, точно буде в топ-5 пісень за цей рік.Momoko Gill — Rewind/Remind Що буде, якщо обʼєднати чізі мелодії Ави Макс, дистильований синті поп та манеру вокалу, як у СМАТ? Буде дебютний альбом Big Disgrace від дуету Haute & Freddy. Це доволі бойовий, апбітний реліз з трохи театральним настроєм у лідголосі. Таке нетипове поєднання зацікавлює і в цілому «вистава» зіграна непогано. Вибірково деякі номери хочеться переслуховувати, але слухати цей лонгплей повністю на щоденній основі я б не став — власне, через вокал, бо він без дозування проїдає мізки.Haute & Freddy — Freaks На останок — новий сольник Алексіса Тейлора з Hot Chip. Певно, це буде останній раз, коли я слухаю його поза межами основного гурту, бо завжди потрапляю в пастку його страждань. Paris In The Spring іноді віддає хотчіпівськими вайбами, але загалом — це дуже меланхолійний і sad, sobbing альбом. Спочатку sad і sobbing сприймаються, а коли приходить розуміння, що вони переважають на релізі, то починають відверто дратувати. Така класна назва, така класна обкладинка, такий танцювальний потенціал, враховуючи бекграунд Тейлора. Але що ж.Alexis Taylor — I Can Feel Your Love

Послухав нового Джека Гарлоу і перша думка, яка зʼявилася: «Wecome back, Mac Miller?».Звісно, Гарлоу до нього далеко. Втім, шлях творчих змін, яким рухається Джек, плюс-мінус схожий. Спочатку — низької якості підлітковий хіпхоп протягом двох альбомів, далі — щось дійсно непогане і навіть доросле. Зараз — відкриття іншого боку Гарлоу, з яким навряд у когось була думка асоціювати його. А саме зі співом. На Monica Джек 90% часу співає і робить це доволі чарівно. Він має спокійний, лагідний тенор, який в парі з аранжуваннями, мʼяко оповиває і в певному сенсі заспокоює. Власне, музика тут ділиться на два. З одного боку — неосоул та лаунж джаз, з іншого — r’n’b, як у Брента Фаяза. Так, це не defining реліз. Гарлоу пішов від противного — спочатку робить погано, а потім нормально. Після такого багато що можна називати великим прогресом у порівнянні. Плюс у сучасному соулі та r’n’b є багато прикладів більш вдалих. Тут Джек просто зіграв базу, хоч і непогано. Та і його дурні порівняння типу «я став чорнішим, поки працював над цим альбомом» для багатьох зіпсували враження від прослуховування.Але попри це все, Гарлоу дійсно намагається вириватися з омуту пустих понтів. Най пробує далі. Може наступного разу вийде ще краще.https://www.youtube.com/watch?v=nODOTwy65rg

Сьогодні поділюся парою слів про три рок альбоми від маловідомих у нас артистів.Мій фаворит з цієї трійки — ірландці Scratch з релізом Pull Like A Dog. Вони грають мікс традиційної музики своєї країни та металу. Це не фольк метал, що заснований на міфах та легендах, як можна подумати спершу. Це більш сучасна версія. Багато груву, багато «мʼяса» багато хижості, багато haunting відчуття та тривоги від цієї музики — і це прекрасно. Не всі 10 треків мені сподобалися, але більшість запамʼяталася, тож до Pull Like A Dog я ще повернуся.Scratch — Mother Of GodДругий альбом від тріо Yonaka. Until You’re Satisfied для мене виглядає прикладом реалізації мрії на кшталт, коли в дитинстві угорав про року нульових і було бажання зібрати свій гурт. Якщо дати опис цьому альбому, то це буде музика по інструкції. Безпечний шлях, який по вінця наповнений чізі мелодіями. Але якщо абстрагуватися і не сприймати роботу Yonaka серйозно, то можна навіть кайфанути.Yonaka — ProblemsІ закриває цей пост дебютник гурту Chalk під назвою Crystalpunk, в якому обіцяли прям повернення до коренів денспанку. Але я почув нестабільну версію Model/Actriz, в якій ніби все і в межах норми, але пропорціонально музика занадто розведена — забагато індустріальної «води» і мало саме чіпкого, рухливого елементу. Але комусь може буде і норм.Сhalk — Pain

Новий Бруно Марс нормальний. Але це не те, чого очікуєш через 10 років від останнього сольника. Бруно, коли залетів на фіти до Rose та Леді Гаги, встановив високу планку сам того не знаючи. Він би міг взагалі більше не випускати музики, бо ці два активи його годуватимуть до кінця життя. І це я не кажу про власну дискографію.У The Romantic є романтичне, солодке звучання. За пів годинки він встигає навалити всього: естради, фанку, балад та махрового року. Дуже жирно і серйозно все спродюсовано, не придерешся. Все чи майже все з цього альбому стане хітами різного штибу.Але цьому альбому не вистачає однієї маленької детальки — іскри, яка б це все змусила палахкотіти, а слухача це все переслуховувати по колу. Без неї The Romantic — просто сирі дрова, з яких жодної користі. Тобто, вони стануть в пригоді, але щоб змусити їх горіти необхідно постаратися.Так і тут: пісні обʼєктивно ок по складовим, але треба дуже себе змусити, щоб послухати їх більше одного разу.https://youtu.be/Bsc_qpFplJM?si=fa5wYiFRbfOMgSFA

Ну нарешті за 1.5 місяці цього року вийшов притомний альбом. І це Croak Dream від Puma Blue. Мало того, що притомний — так ще й і найкращий у його дискографії.Джейкоб Аллен мені сподобався ще на початковому етапі, коли все було доволі DIY, але по-хорошому еротичними, із притаманним шармом. Тоді говорили, що ось, нарешті ми отримали King Krule, якого можна зрозуміти без зусиль. І дійсно: що Аллен, що Маршалл мали на старті схожі настрої. Але згодом Аллен закляк. Два студійні альбоми не показували ані цікавих речей, ані музичного зростання. Хлопець повністю розчинився у ніжностях. Його пісні були немов шовковими — ошатними в контексті сучасної музики, але водночас невагомими, якщо не сказати ніякими. А таке, як можна зрозуміти, не гріє взагалі.Croak Dream теж не з теплих. Проте тут Аллен нарешті вирвався з омуту. Стало більше характеру, емоційного розвалу. Зʼявилася нервозна гітара, став більш доречним нуарний бас-саксофон та й загалом аранжування стали цікавішими завдяки різкості й колючості. Це добре корелює із обсесією, яка є головним лейтмотивом творчості Puma Blue. Якщо попередні рази це сприймалася як одержимість, але зацукрована, з поцілунками з маківки до пʼят, то із удосконаленим звучанням Croak Dream любовний жар стає нестабільним, хворобливим, ледь не маніакальним. І Аллену це пасує більше, ніж бути романтичним менестрелем.https://www.youtube.com/watch?v=M0a_rfF-TsM

Один зі способів прожити катарсис — через біль. На фінальних нотах виконання на нацвідборі я його прожила, бо боляче було усі два місяці підготовчого періоду. Я весь цей час питаю себе, чи маю я право на такий персональний розпач з причин, які в порівнянні з болем нашої спільної реальності — це шмарклі на столі. Але мені як дуже чутливій і вразливій людині не реагувати було важко. Я бачила лицемірство тих, які сьогодні цілують тебе в ясна, а завтра беруть участь в масовому цькуванні, відчула таке цунамі засудження цієї пісні і себе поруч з нею. Я не шукала справедливості, бо розумію, що таким нападом часом люди просто захищають свої смаки. Та все ж мої утопічні декорації похитнулись. The moment you don’t break — you transcend. That’s CATHARTICUS. Схоже, я дійсно не розбилась, але щось тріснуло і відчуття таке, ніби якийсь важливий шматочок, який допомагав тримати конструкцію старого світобачення, від мене відлетів.Стало геть однаково на думку незнайомих мені людей. Це прекрасне відчуття свободи я, «відмінниця і хороша дівчинка», відчуваю вперше. Сподіваюся, це не емоційне оніміння (я відчувала подібне, коли помер дідусь, у мене є дві пісні про нього, ви знаєте).Та все ж, на відміну від емоційного оніміння, ця внутрішня воля, яка стала наслідком пережитого болю, відчувається як неймовірна легкість — ніби скинула якийсь дуже важкий кайдан. Виходить, пісня зі мною таки СТАЛАСЬ. That’s CATHARTICUS, друзі🙃

Я вперше за існування Нацвідбору на ЄБ послухав пісні попередньо. Результат такий. З 10 пісень я із задоволенням різного ступеню до кінця дослухав 4. Якщо цікаво, то найменше захвату в мене викликала Джеррі Хейл. Зрозуміло, що фаворита треба дослухати до кінця. Енігмо-грегоріанське — не моє абсолютно. Краще було у LAUD, непогана, якісна пісня. Вже хорошо стало на Monokate, а на ЩукаРиба — взагалі заєбісь. Вони мої фаворити: дуже цільна, сенсова пісня, в якій вдалося зробити плавні переходи між трьома стилями, на відміну від Leleka. Втім, обʼєктивно, шансів небагато. За що я би банив пісні:За мікс української та англійської. Цей інтелектуальний перехід від дитини до дорослої людини і назад сильно кумарить. Бо над англійською майже не стараються. Я не те, щоб знавець великий, але Do or Done? Це про що взагалі?За «містичний» початок. Це коли мелодія пропукується і налаштовується перші 10 секунд. Ми тут не в трейлери до Марвел граємо. Валерія Форс, як приклад.За затягнутий вступ. Це до Джеррі Хейл. Пісня — 3 хвилини, розкачка з яких 1 хвилина. Навіщо?За «нетакусєчність». Очі автоматично закочуються від пісень англійською про голоси в голові чи про те, що ніхто артиста не розуміє і пора йому вирости над усіма.Якось так.https://www.youtube.com/watch?v=ZI-A3MVOGgM

Це вже не новина, але я все одно про це напишу. End Of Beginning Джо Кірі aka Djo отримала друге дихання завдяки фіналу Stranger Things. Але the most strange thing — її навіть не було у фіналі. Ось як все сталося. Наприкінці серії була сцена, де старші за віком персонажі сиділи на даху, пили пиво і зізнавалися один одному в тому, що сумують одне за одним і домовилися бачитися раз на місяць. Хтось в інтернеті припустив, що було б класно запустити End Of Beginning в емоційному піку цього епізоду. І ця ідея знайшла всебічну підтримку серед фандому.Настільки всебічну, що жодна з пісень, яка грала в цій серії, не отримала такий буст, як хіт Djo. 1 місце в Британії, 6 місце в США та 1 місце в глобальному чарті Billboard. Скромно сподіваюся, що наступного тижня вона підкорить Billboard Hot 100.А щодо Прінса, то Purple Rain повернулася, але на 27 місці в Штатах та в топ-50 в Британії, вже не згадаю на якій позиції. Та це і не важливо.Можете подивитися на цей edit тут.https://www.youtube.com/watch?v=cw5s9j5QpqQ

Ну що, перший реліз у 2026 прослухано. Це The Cribs — Selling A Vibe, але більше здалося, що мені намагаються впарити 40 хвилин білого шуму, з якого іноді виринають доволі непогані пісні. Але іноді — це 3-4, а загалом їх 12, тож результат не дуже.Взагалі, The Cribs — з тих британських інді-гуртів, що мені не дуже зрозумілі. Тобто, я розумію, що вони грають, але емоцій від них зʼявляється небагато. Хіба що від найпопулярнішого альбому плюс від треку Emasculate Me, який можна знайти на наступному релізі.Вони починали, як і будь яка формація цього жанру — зі скукоженого звуку, що можна грати на початку карʼєри в місцевих підвалах. Потім розправили плечі, але на останніх лонгплеях знов згорнулися в «їжака» і грають пласкі пісні, хоч ті і мають потенціал бути гострішими.Selling A Vibe чіпляє початком, але десь на середині зливається в монотонне дрочілово, що навіює бажання подрімати. Прокидався я після початку два рази — коли несподівано вступив синтезатор і коли так само несподівано заграв оперний семпл. Все решта — no vibe.https://www.youtube.com/watch?v=eXsfYSfdanw