Інформація та статистика Telegram-канала Антищоденник ✨ - @antidaybook

Антищоденник ✨

Вилити жаром
Випити залпом
Взяти й розтерти
Золото жерти
Світле і яскраве
В небі заграва
Золото тихе
Золотом дихай
Можеш — тягнися
Важко — умийся
Пальці вмочити
Золотом жити

14

23-01-27 21:13

Web версія

Пряме посилання

Антищоденник ✨

Хтось до їхнього столику приходив, хтось ішов геть. Вони наливали, курили, реготали, плескали одне одного по плечу, кришили закуску й перекидали руками стаканчики. Вася весь час виглядав бешників і хвалився, що тільки їх побачить, зразу пику натовче, покажіть, де вони, хай вони, тільки, бляха, підійдуть, хай тільки спробують, отак от він їх… Довелося йому більше не наливати, щоб вгамувався; Шумахер багато не пив, бо сказав, що сьогодні за кермом, а от усі інші налягали, як в останній раз, особливо Женьок із Денчиком.
— Слухайте, — зароззирався раптом Костян, — пацани, ви Андрюху не бачили?
— Якого ще Андрюху?
— Друган мій, із Лубен.
— Як-як ще раз його звали?..
“Мабуть, пішов відлити” — подумав Костян. Підлога підтанцьовувала під ногами й Женьок, теж зловивши ці ритми, запропонував: а ходімо, пацики, провітримося ще, та потанцюємо? Та нє-є, не треба. Та вставай, а то геть тут закиснеш, давай! Хтось лишився за столом, хтось вирушив разом із Костяном. Світломузика й вогні зачаровували, вони підскакували, вирували й змінювали положення так швидко, що від цього аж крутилась голова. Відбувши два танці, Костян махнув на це рукою і вернувся за стіл.
Вася розливав нову пляшку пшені тим, хто стійко залишився, паралельно в усіх барвах розповідаючи про свою колишню. Історія вийшла настільки захоплююча, що Костян незчувся, як спливали десять, п’ятнадцять, тридцять хвилин… Прибували нові люди, з кимось вони здоровалися, із сусіднього столику запропонували пригостити пивом, ну раз пропонують, то що, ми відмовлятися не будемо.
Ніхто й не помітив, що Андрюхи уже давно не було за їхнім столом.
#на_хвилях_пшеничного_поля

17

23-01-26 21:40

Web версія

Пряме посилання

Антищоденник ✨

Побачивши їх, ашники зразу скукурудзили непривітні пики.
— Ляж! — сказав Корнієнко собаці і той вгамувався. Двоє інших стали поруч. Їх троє і собака, нас двоє, міркував до себе Саня. Вітька можна рахувати за двох, але шанси все одно не дуже, якщо дійде до діла. На здивування Сані, його дружбан широко всміхнуся і простягнув руку над ворітьми:
— Здоровенькі були, пацани.
Корнієнко руку не потиснув. Натомість чвиркнув слиною через паркан:
— Чого тобі?
Вітьок гмикнув і повільно прибрав руку. Посмішка зів'яла до легкого, майже глузливого осміху на вустах.
— Поговорити хотів. З малою, — додав Вітько.
— Її немає вдома, — холодно відказав Женьок.
— А то хто стоїть? — махнув рукою Саня на постать, яка стояла під кухнею. Всі п'ятеро хлопців синхронно повернулися. Якусь хвилю вони всі переглядалися, а потім постать змахнула волосся і швидко шмигнула всередину кухні.
Вітьок осміхнувся:
— Немає, кажеш?
Брешуть, суки, подумав Саня, на рівному місці. Він уже казав Вітьку, що треба б із ними зробити, та тільки руки в них після останньої тєми за спиною зв'язані. Була б його воля, він би забив стрілу і розібралися б вони по-пацанському, за гаражами, але ж, але ж...
— Слухайте, пацики, — пихнув димом Вітьок, — ви, канєшно, засранці, але зла я на вас не держу. Що було, — він кивнув на Саню, — то було, правильно я кажу, га? Я хочу просто побалакати. П'ять минут, один на один. Просто мене інтересують деякі речі, суто, так скажу, характеру особистого, які я хочу спитати. Ніхто вашу малу і пальцем не зачепить.
Женьок дивився спідлоба. Ті двоє штрихів разом з ним теж зразу набичилися — плечі розправили, кулаки стиснули. Саня в таких темах шарив.
Женьок сказав — майже по складах і з натиском:
— Для тебе Дашки немає вдома ніколи. І для твоїх дружків. Знайшов собі нову тьолку, от і молодець — іди до неї і забудь сюди дорогу.
— Хе, чув я, що і мала довго не сиділа — злигалася із новим шльоциком городський! — глузливо докинув Саня. — Шо, добре їй стрибати на новому...
Лице Вітька заполонили багряні плями, від посмішки не лишилося ані натяку. Він зміряв Саню таким поглядом, від чого жартувати перехотілося і той зрозумів, що, по ходу, ляпнув щось не те і не тоді. Ашники теж перезирнулися.
Не сказавши ані слова, Вітьок рушив назад до машини — туди, де нервово допалювала вже третю цигарку його нова подружаня.
Сонце заходило, забарвлюючи дерева у колір свіжої бичачої крові. Саньок розвернувся й рушив слідом. Відколи вітчим, а разом з ним і загроза постійних потиличників «у виховних цілях», поїхав два роки тому до родичів кудись в сусідню область і не повернувся, Саню мало що хвилювало. В цьому селі все можна було нарішати, було б тільки бажання. Та зараз у животі Сані проходив легкий холодок, наче від гойдалки, коли різко летиш донизу. Щось воно тут було не теє, ще й Тоха кудись, бляха, завіявся, мобілу не брав. Саня раптом зрозумів, що він взагалі не хоче їхати на Івана Купала. Навіть бухати не хотілося, а це вже взагалі була новина.
Саня спинився біля машини, зачудувавшись, чи не вперше у своєму простацькому житті, кривавим заходом сонця. У цьому щось було прекрасне і жахливе, щось таке, що, ну, цей, як його, словами короче не передати, але таке, що очей не відірвеш. Мабуть, він так би і стовбичив за двором, слухаючи шалений гавкіт псюри і віддалене перегукування роботяг на фермі, якби не Вітьок:
— Хулі ти там став?
Щойно Саня обережно зачинив за собою двері, як щебінь полетів з-під колес, супроводжуючи їхній стрімкий від'їзд. Подружаню по колінах Вітьок більше не гладив. Її швидко підвезли додому, умовившись через годину заїхати і забрати вже на саму двіжуху, а тоді, від'їхавши кілька хат, Вітьок спинився і вимкнув фари. В сутінках його обличчя виглядало блідим, як у мерця. Витягнувши цигарку, він опустив скло, проте закурити довго не зважувався. Ген-ген за городами запалювалися вогники хатин.
— То що, Саня, — тихо сказав він, мов би звертаючись до бур'янів обабіч дороги. — З яким це, ти кажеш, шльоциком злигалась наша мала?..
#на_хвилях_пшеничного_поля

16

23-01-24 22:14

Web версія

Пряме посилання

Антищоденник ✨

Вибачте, панове, я заїбався і без настрою, тому історія буде вже завтра
А сьогодні ви можете подивитися які цікаві штуки я зробив останніми днями (гортати в такому порядку, як картинки і ідуть — від першої до останньої)

14

23-01-23 20:57

Web версія

Пряме посилання

Антищоденник ✨

Після 14 епізодів ми з вами підійшли до фінальної частини "На хвилях пшеничного поля" — Івана Купала.
Свято язичництва, життя та веселошів. Ніч, яка відкриває людські душі, змішані у вирі молодечого запалу і хаосу літнього буйства.
Саме в цю ніч шляхи наших героїв перетнуться. Давні образи, нові авантюри, пристрасті, алкоголь та містика літньої ночі — ніхто не знає, як це може повернутися.
Я трохи втомився, тому перш, ніж написати фінальні епізоди, візьму кілька вихідних.
15-й та наступні епізоди виходитимуть так само о 20:00 починаючи із понеділка, 23 січня.
Далі буде 😎

20

23-01-18 15:37

Web версія

Пряме посилання

Антищоденник ✨

І бонусний епізод, спеціально для романтиків.
Епізод 13-2. Андрій.
Вони виїжджали довго, і по дорозі ще не раз заблукали. Пацани намагалися пояснити до якої дороги треба їхати та де звертати, але у полі всі дороги однакові, тому квест випав добрячий.
Надвечірнє сонце хилилося до заходу. Численні подряпини на руках та ногах щеміли, але Андрій того має не відчував. По всьому тілу розливалося приємне тепло, яке вібрувало в такт дорозі при світлі оранжевого сонця.
І коли насичений літніми соками, сонячний диск торкнувся верхівок пшеничних колосків, відкидаючи довжелезні вечірні тіні, вони нарешті побачили вдалині село. Цього разу всі орієнтири сходилися — кам'яна дорога, осика і водонапірна башта вдалині. Це вже мала бути точно Романівка.
Андрій раптом зрозумів, що він зовсім не хоче завершувати там свою поїздку. Ззаду до нього міцно притискалась Дашка й Андрій би їхав так і їхав, вперед, в оманливу вдалину, крізь нові поля, пагорби, імлисті лісосмуги, ген-ген на край світу, аби лише бензина вистачило в баку. В обіймах Дашки і з його вірним залізним конем, що гідно витримав суворні випробування сьогоднішнього дня, Андрію було нічогісінько не страшно.
Дашка мов би теж це відчула. Вона злегка вщипнула Андрія за руку.
— Що? — запитав він.
— Пригальмуєш?
Попереду крізь фруктові дерева визирали хати й виднілися перші паркани. Андрій знизав плечима й заглушив мотор. Хвильку вони котилися полем, аж поки мотоцикл не спинився повністю, приминаючи пшеничні колоски на узбіччі.
Дашка дістала телефон і увімкнула камеру. Захід сонця розливався багрянцем, ніжно цілуючи поля до самісінького горизонту. Фотографія не передавала й третини краси від цього видива; якусь хвилю вони, як зачаровані, вглядалися в це видиво.
Літній день догорав, ось ось полями простягнуться сутінки. Там — село. Там — свої правила. Але тут вони вільні.
— Я... — прошепотів Андрій. — Дашко, я... Хотів сказати...
Але вона приклала йому палець до вуст й він замовк. Вони так і стояли, обійнявшсь, проводжаючи цей літній день, аж поки не почало темніти.
— Нам треба їхати, — озвався зрештою Андрій. Це було останнє, що він хотів зараз робити.
— Угу, — кивнула Дашка, не відпускаючи його від себе.
Андрій солодко посміхнувся і поцілував її в лоба. Над Романівкою згущувалися сутінки.
#на_хвилях_пшеничного_поля

16

23-01-16 20:01

Web версія

Пряме посилання

Антищоденник ✨

"Як він роздивився колір мотоциклів крізь пилову завісу?" — подумав Віталік. ледь розрізняв силуети пасажирів позаду, одним із яких, здається, була дівчина. "Напевно, запам'ятав їх іще з села" — майнув здогад.
Мотоциклісти, ясна річ, не поспішали виконувати вказівки. Озирнувшись, вони продовжили рух іще швидше.
— Увага! — гаркнув в мікрофон Геннадій Геннадійович. — Водії мотоциклів, негайно зменшіть швидкість та зупиніться біля правого краю дороги... От же ж сучі діти, га!
Остання фраза покотилась полями разом із вимогою зупинитися. Після цього рація хряснула об стійку і вимкнулась.
— Геннадію Геннадійовичу, мікрофон! — сказав Віталік.
— Газу, блять, відриваються ж!
Стиснувши зуби, Віталій Іванович піддав газу. І справді, чого це він так розажалобився! До біса ці дурні фантазії. Порушники є порушники, а він — є закон.
А отже, всі порушники мають бути покарані.
#на_хвилях_пшеничного_поля

13

23-01-14 18:00

Web версія

Пряме посилання

Антищоденник ✨

Частина 8. Шумахер.
Мотор ревів. З-під коліс летів щебінь. Пилюка забивала носа й волосся. У повітрі тхнуло коров’ячою фермою, а ще вихлопом. Сашко зіщурився — він був готовий. Зараз або ніколи.
Викрутивши ручку газу до упору, він вискочив. Він — сама швидкість. Він — сам вітер. Він — більше не Сашко. Він Шумахер. Це знали хлопці, це знали дівчата, це знали всі у цьому клятому селі та ще сусідніх селах. Шумахер мчав на п’ятій передачі, вириваючи із мотору все, на що тільки був здатен цей двоциліндровий.
Водій КрАЗу був теж не із простих. Він їхав порожняком, йому, мабуть, було нудно. На здоровенних колесах добре давати гарюки, тож він так і зробив. Шумахер та ці КрАЗи ворогували вже давно. Він ненавидів вантажівки за те, що ті розбивають і так розбиті дороги. Водії ненавиділи його та інших “шпінгалетів на моциках” за те, що вони просто існували. Підрізати одне одного — то взаємна практика. Інь і янь. Рішучить і задуха. Протистояння. Дуель.
Часу не дебати не було. Невелика, відносно рівна ділянка шляху. Шумахер на мить озирнувся — Костян зі своїм друганчиком плелися на сто метрів позаду. Що ж, тут кожен сам за себе. Хай доганяють.
Ощетинене лице водія злісно зиркнуло у здоровенне, наче чухо слона, дзеркало. Він навалював газу, виляючи то праворуч, то ліворуч, щоб “не дати лижню”. Але хрін йому. Шумахер порівнявся з кабіною, їхні погляди на мить зустрілися. Шумахер приготувався, що його зараз будуть щемити. Він втиснувся весь у сидіння, прорахував усі траєкторії.
На замість цього скло водія повільно опустилося. Його небрита пика із синяками під очима висунулась із вікна і щось кричала. З рота летіла слина, змішуючись із курявою шляху, та Шумахер його не чув. Водій закричав вдруге і Шумахер прочитав по губах: “Ти що, довбойоб? Куди преш?”
Шумахер посміхнувся. Образи від ворога — то є найвища похвала. Він навалив газу і випередив водія. Пролунав могутній клаксон КрАЗа — ГУУУУУУ! — на що Шумахер відповів середнім пальцем.
Ця ворожнеча не припиниться ніколи. І саме в ній, саме в цьому брудному духові доріг, та побитого асфальту, та щебеню, та вічно замащених в мастилі руках, в цих шалених ночах і відчайдушних перегонах, іноді з КрАЗами, іноді з лягавими, іноді з такими ж, як і він — Сашко почував себе по-справжньому живим.
Ні, він більше не Сашко. Він — Шумахер.
І це знали усі в цьому селі.
#на_хвилях_пшеничного_поля

19

23-01-11 18:01

Web версія

Пряме посилання

Антищоденник ✨

Андрій, який весь час мовчав, несподівано озвався:
— Та годі тобі, Костяне! Чого до пацана причепився?..
— Спалять, кажеш, — задумливо промовив Костян, проігнорувавши слова товариша. З Андрюхою він потім поговорить. — То ти не знаєш, що це таке, га, Юрко?
Хлопець відчайдушно замотав головою. Хвильку Костян мовчав, обмірковуючи, що йому робити. Він уже мав певні уявлення щодо ситуації, яка склалась; ці уявлення поволі, наче карасі у ставку, починали сплітатися у єдину картинку. Аж ось у голові щось теленькнуло і все склалося. Костяну сяйнула ідея — проста та геніальна, як білий літній день.
— Гаразд, хлопче, — він плеснув по плечу Юрка, який уже, схоже, хотів крізь землю зараз провалитися. — Я нікому не скажу. Точніше, — він зиркнув на Андрія, який все ще сидів на яблуні, — ми нікому не скажемо, що бачили тебе тут. Ти можеш йти. Але й ти теж нас не бачив. І ні з ким не перетинався. Юрко, ти чув?
— Уг-гу.
— Давай, іди вже.
Костян хотів ще раз плеснути хлопця по плечу, але в цьому не було потреби — схопивши свою “бур’янину”, він хутко чухнув геть, не озираючись. Костян хвилю постояв, даючи Юрку майже зникнути, а тоді сказав Андрюсі “зараз повернуся” та рушив на іншу стежину. Цей шлях був коротший, ніж той, яким рухався Юрко, й Костян перший опинився на дорозі.
Праворуч — напівдикі яблуневі сади, ліворуч — неозорий пшеничний лан. А прямо, отам далі на дорозі, біла цятка Юрка видряпувалась із хащів. Костян спостерігав, як той, тримаючи свою ношу під пахвою (і, напевно, безнадійно забруднивши футболку в зелене), вийшов таки на дорогу; тоді сторожко озирнувся (побачив чи ні?) підтюпцем побіг уперед, здіймаючи маленькі хмаринки куряви від своїх шльопанів. Юрко гнався і гнався, аж поки не видерся на вершечок пагорба. Ще мить — й він щезнув у неозорому пшеничному морі.
Костян осміхнувся. Одним махом кільох зайців, як то кажуть. Звісно, план мав певні ризики, але хто що доведе? Єдиний, до кого Костян мав трохи співчуття, це Юрко, але… Не слід було водитися з тими, з ким не слід. Тим паче, коли ти син дільничного.
#на_хвилях_пшеничного_поля

18

23-01-10 18:00

Web версія

Пряме посилання

Антищоденник ✨

Пані й панове, цей момент настав.
Мій перший борщ 👨‍🍳

21

23-01-03 18:24

Web версія

Пряме посилання