Повідомлення telegram каналу - @antidaybook

І бонусний епізод, спеціально для романтиків.
Епізод 13-2. Андрій.
Вони виїжджали довго, і по дорозі ще не раз заблукали. Пацани намагалися пояснити до якої дороги треба їхати та де звертати, але у полі всі дороги однакові, тому квест випав добрячий.
Надвечірнє сонце хилилося до заходу. Численні подряпини на руках та ногах щеміли, але Андрій того має не відчував. По всьому тілу розливалося приємне тепло, яке вібрувало в такт дорозі при світлі оранжевого сонця.
І коли насичений літніми соками, сонячний диск торкнувся верхівок пшеничних колосків, відкидаючи довжелезні вечірні тіні, вони нарешті побачили вдалині село. Цього разу всі орієнтири сходилися — кам'яна дорога, осика і водонапірна башта вдалині. Це вже мала бути точно Романівка.
Андрій раптом зрозумів, що він зовсім не хоче завершувати там свою поїздку. Ззаду до нього міцно притискалась Дашка й Андрій би їхав так і їхав, вперед, в оманливу вдалину, крізь нові поля, пагорби, імлисті лісосмуги, ген-ген на край світу, аби лише бензина вистачило в баку. В обіймах Дашки і з його вірним залізним конем, що гідно витримав суворні випробування сьогоднішнього дня, Андрію було нічогісінько не страшно.
Дашка мов би теж це відчула. Вона злегка вщипнула Андрія за руку.
— Що? — запитав він.
— Пригальмуєш?
Попереду крізь фруктові дерева визирали хати й виднілися перші паркани. Андрій знизав плечима й заглушив мотор. Хвильку вони котилися полем, аж поки мотоцикл не спинився повністю, приминаючи пшеничні колоски на узбіччі.
Дашка дістала телефон і увімкнула камеру. Захід сонця розливався багрянцем, ніжно цілуючи поля до самісінького горизонту. Фотографія не передавала й третини краси від цього видива; якусь хвилю вони, як зачаровані, вглядалися в це видиво.
Літній день догорав, ось ось полями простягнуться сутінки. Там — село. Там — свої правила. Але тут вони вільні.
— Я... — прошепотів Андрій. — Дашко, я... Хотів сказати...
Але вона приклала йому палець до вуст й він замовк. Вони так і стояли, обійнявшсь, проводжаючи цей літній день, аж поки не почало темніти.
— Нам треба їхати, — озвався зрештою Андрій. Це було останнє, що він хотів зараз робити.
— Угу, — кивнула Дашка, не відпускаючи його від себе.
Андрій солодко посміхнувся і поцілував її в лоба. Над Романівкою згущувалися сутінки.
#на_хвилях_пшеничного_поля