Повідомлення telegram каналу - @antidaybook

Побачивши їх, ашники зразу скукурудзили непривітні пики.
— Ляж! — сказав Корнієнко собаці і той вгамувався. Двоє інших стали поруч. Їх троє і собака, нас двоє, міркував до себе Саня. Вітька можна рахувати за двох, але шанси все одно не дуже, якщо дійде до діла. На здивування Сані, його дружбан широко всміхнуся і простягнув руку над ворітьми:
— Здоровенькі були, пацани.
Корнієнко руку не потиснув. Натомість чвиркнув слиною через паркан:
— Чого тобі?
Вітьок гмикнув і повільно прибрав руку. Посмішка зів'яла до легкого, майже глузливого осміху на вустах.
— Поговорити хотів. З малою, — додав Вітько.
— Її немає вдома, — холодно відказав Женьок.
— А то хто стоїть? — махнув рукою Саня на постать, яка стояла під кухнею. Всі п'ятеро хлопців синхронно повернулися. Якусь хвилю вони всі переглядалися, а потім постать змахнула волосся і швидко шмигнула всередину кухні.
Вітьок осміхнувся:
— Немає, кажеш?
Брешуть, суки, подумав Саня, на рівному місці. Він уже казав Вітьку, що треба б із ними зробити, та тільки руки в них після останньої тєми за спиною зв'язані. Була б його воля, він би забив стрілу і розібралися б вони по-пацанському, за гаражами, але ж, але ж...
— Слухайте, пацики, — пихнув димом Вітьок, — ви, канєшно, засранці, але зла я на вас не держу. Що було, — він кивнув на Саню, — то було, правильно я кажу, га? Я хочу просто побалакати. П'ять минут, один на один. Просто мене інтересують деякі речі, суто, так скажу, характеру особистого, які я хочу спитати. Ніхто вашу малу і пальцем не зачепить.
Женьок дивився спідлоба. Ті двоє штрихів разом з ним теж зразу набичилися — плечі розправили, кулаки стиснули. Саня в таких темах шарив.
Женьок сказав — майже по складах і з натиском:
— Для тебе Дашки немає вдома ніколи. І для твоїх дружків. Знайшов собі нову тьолку, от і молодець — іди до неї і забудь сюди дорогу.
— Хе, чув я, що і мала довго не сиділа — злигалася із новим шльоциком городський! — глузливо докинув Саня. — Шо, добре їй стрибати на новому...
Лице Вітька заполонили багряні плями, від посмішки не лишилося ані натяку. Він зміряв Саню таким поглядом, від чого жартувати перехотілося і той зрозумів, що, по ходу, ляпнув щось не те і не тоді. Ашники теж перезирнулися.
Не сказавши ані слова, Вітьок рушив назад до машини — туди, де нервово допалювала вже третю цигарку його нова подружаня.
Сонце заходило, забарвлюючи дерева у колір свіжої бичачої крові. Саньок розвернувся й рушив слідом. Відколи вітчим, а разом з ним і загроза постійних потиличників «у виховних цілях», поїхав два роки тому до родичів кудись в сусідню область і не повернувся, Саню мало що хвилювало. В цьому селі все можна було нарішати, було б тільки бажання. Та зараз у животі Сані проходив легкий холодок, наче від гойдалки, коли різко летиш донизу. Щось воно тут було не теє, ще й Тоха кудись, бляха, завіявся, мобілу не брав. Саня раптом зрозумів, що він взагалі не хоче їхати на Івана Купала. Навіть бухати не хотілося, а це вже взагалі була новина.
Саня спинився біля машини, зачудувавшись, чи не вперше у своєму простацькому житті, кривавим заходом сонця. У цьому щось було прекрасне і жахливе, щось таке, що, ну, цей, як його, словами короче не передати, але таке, що очей не відірвеш. Мабуть, він так би і стовбичив за двором, слухаючи шалений гавкіт псюри і віддалене перегукування роботяг на фермі, якби не Вітьок:
— Хулі ти там став?
Щойно Саня обережно зачинив за собою двері, як щебінь полетів з-під колес, супроводжуючи їхній стрімкий від'їзд. Подружаню по колінах Вітьок більше не гладив. Її швидко підвезли додому, умовившись через годину заїхати і забрати вже на саму двіжуху, а тоді, від'їхавши кілька хат, Вітьок спинився і вимкнув фари. В сутінках його обличчя виглядало блідим, як у мерця. Витягнувши цигарку, він опустив скло, проте закурити довго не зважувався. Ген-ген за городами запалювалися вогники хатин.
— То що, Саня, — тихо сказав він, мов би звертаючись до бур'янів обабіч дороги. — З яким це, ти кажеш, шльоциком злигалась наша мала?..
#на_хвилях_пшеничного_поля