Він знищив понад 500 російських окупантів менш ніж за 100 днів — без оптичного прицілу.А потім повернувся додому й прожив життя так тихо, що світ майже забув про нього.Сімо Хяюхя був невисоким фермером із фінської глибинки. Його руки краще знали плуг, ніж зброю. Сусіди знали його як мисливця, працьовиту людину, мовчазного чоловіка.Нічого легендарного.До 30 листопада 1939 року.Того дня Радянський Союз — армія російських окупантів — вторгся до Фінляндії. Пів мільйона солдатів проти значно меншої фінської армії. Перевага в техніці, ресурсах, чисельності.Але вони не врахували зиму.І тих, хто вмів у ній жити.Сімо став для них “Білою Смертю”.У повністю білому маскуванні, при -40°C, він годинами лежав у снігу. Підкладав сніг під ствол, щоб постріл не здіймав хмару пороху. Тримав сніг у роті, щоб пара від дихання не видала його позицію.І найголовніше — він не використовував оптику.Лише відкритий приціл.Бо лінза могла відблискувати.Бо оптика запотівала на морозі.Бо вона змушувала піднімати голову вище.Він довіряв очам, які десятиліттями читали ліс.За різними оцінками, за час Зимової війни він здійснив 542 підтверджених влучання — знищуючи російських окупантів, які прийшли на його землю. Менше ніж за три місяці.Радянські солдати боялися навіть назви: “Біла Смерть”. На нього полювали, бомбили ліси, створювали спецгрупи. Він став привидом.6 березня 1940 року вибухова куля розтрощила йому щелепу. Його винесли з поля бою майже мертвим.Через тиждень він отямився.А війна вже закінчилася.Фінляндія вистояла.І Сімо зробив те, що зробило його по-справжньому великим.Він просто повернувся додому.Без мемуарів.Без турів слави.Без гучних інтерв’ю.Він знову став фермером. Полював на лосів. Жив тихо до 96 років.Коли журналісти через десятиліття запитали, що він відчуває, згадавши сотні вбитих, він відповів:“Я робив те, що мав робити. І робив це якнайкраще.”Без пафосу. Без виправдань. Без самопрославлення.У світі, де всі прагнуть слави, він обрав тишу.У світі, де люди будують ідентичність навколо своїх “подвигів”, він не дозволив війні стати його єдиним визначенням.Він довів:можна бути смертельно небезпечним — і водночас глибоко скромним.можна стати легендою — і свідомо обрати звичайність.можна вигнати окупанта — і повернутися просто жити.Справжня сила — не лише в умінні воювати.А й у здатності скласти зброю, коли бій закінчився.Сімо Хяюхя (1905–2002)Фермер. Мисливець. “Біла Смерть”.Людина, яка знищувала російських окупантів, захистила свою країну — і тихо пішла жити далі.
Вона попереджала про це ще сімдесят років тому: справжня небезпека не в тому, щоб змусити людей повірити в брехню. А в тому, щоб змусити їх узагалі відмовитися від істини.Ганна Арендт — німецько-американська політична філософиня. Вона пережила прихід нацизму до влади, втекла з Європи й присвятила життя тривожному питанню: як “цивілізоване” суспільство може скотитися в тоталітарний кошмар? У 1951 році вона опублікувала працю «Джерела тоталітаризму» — книгу, яка й сьогодні звучить моторошно актуально.Головна думка Арендт була такою: тоталітарні режими перемагають не тому, що переконують усіх у своїй ідеології. Вони перемагають тому, що руйнують здатність людей мислити. Крапка.В одному з найвідоміших своїх спостережень вона писала:«Ідеальний підданий тоталітарного режиму — це не переконаний нацист і не переконаний комуніст, а людина, для якої зникає різниця між фактом і вигадкою (між правдою і брехнею)».Перечитайте це.Мета — не віра.Мета — плутанина.Виснаження.Засипати людей суперечливими твердженнями, брехнею і контрбрехнею — так, щоб вони перестали намагатися зрозуміти, що є реальністю. Бо пошук правди потребує зусиль. А влада, яка прагне домінувати, часто націлюється саме на виснаження цих зусиль.Коли ви більше не розрізняєте правду і брехню, ви перестаєте розрізняти добро і зло. А тоді вами легко керувати. Не тому, що вас переконали, а тому, що ви припинили думати самостійно.Арендт зрозуміла важливу річ: тоталітаризм не лише індоктринує. Він спершу руйнує саму можливість формувати переконання. Якщо ви ні в що не вірите, нічому не довіряєте, якщо все здається маніпуляцією — ви вже не чините спротиву. Ви просто пливете за течією, притуплені, поки навколо темніє світ.У есеї «Правда і політика» (1967) вона аналізувала, як працює брехня в політиці. Проблема не лише в тому, що влада поширює неправду. Постійна брехня роз’їдає саму ідею істини. Коли кожен факт оголошується “упередженим”, коли реальність зводиться до “просто думки” — істина втрачає силу.А разом із нею слабшають і справедливість, і мораль, і людська гідність.Арендт бачила це в Німеччині 1930-х років. Нацисти не просто брехали — вони створили атмосферу, в якій брехня стала настільки повсюдною й задушливою, що звичайні люди перестали перейматися тим, що є правдою. Вони стали цинічними. Відстороненими. Притупленими. І в цьому притупленні стало можливим найгірше.Вона писала це не для того, щоб роздавати звинувачення. Вона писала як застереження:Це може статися будь-де.Це може статися з будь-ким.І часто все починається не з насильства, а з повільної ерозії нашої здатності відрізняти реальність від вигадки.Що ж робити?Арендт вірила в силу мислення. Не просто споживати інформацію, а входити в неї. Сумніватися. Рефлексувати. Розглядати різні точки зору. Відмовлятися від легких відповідей і зручних пояснень.Бо в той момент, коли ви перестаєте мислити критично — коли приймаєте наратив без запитань, навіть якщо він вам подобається чи підтверджує ваші переконання — ви вже стаєте вразливими.Тоталітаризм не завжди приходить у чоботах і з танками. Часто він приходить тихо: у формі апатії, цинізму, фрази, що повторюється як знеболювальне: “всі брешуть”, “нікому не можна довіряти”, “хто знає, що насправді правда”.Саме від цієї втоми й цієї здачі Арендт нас і застерігала.Ганна Арендт померла у 1975 році. Але її попередження залишається живим:Бережіть свою здатність мислити.Вимагайте доказів.Розрізняйте факти й думки.Не дозволяйте шуму брехні змусити вас відмовитися від правди.Бо в момент, коли вам стає байдуже, що є істинним, ви вже втратили найважливіше.Боротьба — не лише в тому, щоб вірити в “правильні” речі.А в тому, щоб ніколи не припиняти думати.
Він вийшов на балкон по оплески — і вперше за 24 роки почув свист.Не один голос. Не кілька. Цілу площу.Грудень 1989-го, Бухарест. Ніколае Чаушеску звик, що натовп працює як декорація: стоїть, махає, повторює гасла. Держава роками вчила людей мовчати, боятися, дивитися в землю й не ставити запитань. І здавалось, так буде завжди.Але того дня система дала збій просто в прямому ефірі.Чаушеску говорив з балкона Центрального комітету партії, як говорив десятки разів: впевнено, з тією інтонацією, що не передбачала заперечень. Він чекав знайомого шуму схвалення. Натомість почув інше: крики. Потім — гул. І дуже швидко стало ясно: це не «помилка звуку». Це люди, які більше не хочуть грати роль.Для румунів 1980-ті були роками виснаження. Продукти — за нормами. Світло — за графіком. Опалення — як пощастить. Холодні квартири, порожні полиці, довгі черги, в яких стояли не «за вибором», а тому що інакше було нічого їсти. Над усім — нагляд і страх сказати зайве. Достатньо було необережної фрази не тій людині, і наслідки могли бути дуже серйозні.І все ж у грудні тріщина пішла по всій країні.Протести, що почалися в одному місті, швидко перекинулися на інші. У Тімішоарі люди виходили на вулиці, попри ризик. У Бухаресті страх теж почав відступати. Натовп уже не розходився за наказом. Армія — не всюди, але помітно — перестала виглядати монолітною. Те, що здавалося непорушним, раптом стало хитким.Для Чаушеску це було майже неможливо прийняти. Він намагався перекрити гул промовою, жестами, обіцянками, але площа вже жила своїм життям. Той момент, коли влада розуміє, що контроль вислизає, не виглядає як «кінець у кіно». Він виглядає як кілька хвилин розгубленості, які потім переростають у паніку.Невдовзі Чаушеску і його дружина Елена опинилися не в палаці і не в кабінеті, а в поспіхом організованій втечі. Вони залишили столицю на гелікоптері, сподіваючись, що ще можна знайти опору, відновити керування, пересидіти. Але країна вже не була тією, де накази виконують автоматично.Їхня втеча тривала недовго.За короткий час подружжя затримали й доправили на військову базу в Тирговіште. Там вони чекали вирішення своєї долі в умовах, які різко контрастували з тим, до чого вони звикли: без натовпу, без трибуни, без впевненості, що слова все виправлять.І поки за мурами бази країна ще кипіла, всередині готувалося інше: суд, який мав відбутися швидко.Ніхто не говорив про довгі процедури. Ніхто не планував місяців розглядів. Усе зводилося до одного питання: як закінчити режим — негайно.А далі був день, який пам’ятають навіть ті, хто тоді був дитиною.25 грудня 1989 року. Різдво.І саме цього дня прозвучало рішення, після якого повернення вже не існувало.Продовження в коментарі...
Ви хотіли, щоб Залужний почав говорити. Залужний почав говорити. Вийшло резонансне інтерв'ю Валерія Залужного агентству Associated Press (AP), опублікованого 18 лютого 2026 року. Це перша масштабна розповідь екс - головнокомандувача про внутрішні конфлікти з політичним керівництвом країни після початку повномасштабного вторгнення. Залужний підтвердив, що у вересні 2022 року десятки співробітників СБУ прийшли з обшуками до його командного пункту. У цей момент там перебували британські офіцери, що додало ситуації особливої напруги. Формальною причиною була ухвала суду на обшук за адресою, де нібито діяв стриптиз-клуб, пов'язаний із криміналом. Залужний стверджує, що заклад закрився ще до повномаштабного вторгнення московії, а спецслужби не могли не знати, що там розташовано стратегічний військовий об'єкт. Екс-головком назвав це "актом залякування". Він повідомив, що зателефонував керівнику Офісу Президента Андрію Єрмаку і попередив: якщо рейд не припиниться, він викличе військові підкріплення до центру Києва для захисту пункту управління. За словами Залужного, тодішній очільник СБУ Василь Малюк запевняв, що не знав про операцію і пообіцяв "розібратися".Залужний охарактеризував цей епізод як критичний момент, що серйозно підірвав довіру між військовим командуванням та Банковою в період, коли єдність була життєво необхідною. Також у цьому інтерв'ю Залужний згадав про розбіжності щодо стратегії контрнаступу 2023 року та тиск політичного керівництва стосовно військових планів. Ці одкровення вже опубліковані провідними українськими медіа, зокрема Апострофом та Washington Post.Хто хотів почути і зрозуміти, той почув і зрозумів. Хто шукає привід накинути на Залужного - накине. Бережіть себе і свою зозульку.
Андрій Оністрат (52) зробив голосну заяву щодо мови і завершення війни. -- "Я завжди кажу: "Коли закінчиться війна? Коли ви перестанете розмовляти російською мовою". Серйозно. Чесно. Як тільки ви припините говорити, думати російською мовою - війна відразу закінчиться. Вони думають, що я божевільний".--Оністрат - "банкір, що біжить" (пробіг всі шість найпрестижніших марафонів серії World Marathon Majors), капітан ЗСУ (був командиром в "Шершнях Довбуша"), бізнесмен, віцепрезидент Федерації тріатлону України, неодноразово долав повні дистанції Ironman. Батько 6-х дітей (старший син Остап у 21 рік загинув під Вугледаром 2023-го).Став мільйонером в 25. Власник "Банку Національний кредит", який за 6 років НБУ визнав "неплатоспроможним як російський резидент" (судився, але безуспішно). Кандидат економічних наук. Засновник бізнесів «БілетівСВІТ» (агентство з продажу авіаквитків), «Інфо300» (платна інформаційно-сервісна служба, призначена для користувачів мобільних телефонів), «Платіжка» (широка мережа платіжних терміналів, яка працювала по всій Україні). До лютого 2022 року був власником кредитної компанії «Стандарт-Капітал». 14 серпня 2022 добровільно пішов до ЗСУ, підрозділ ЦСО "А" СБУ.
Особисто в мене Навальний викликав лише огиду. Завжди.Але допис не про нього. А про тих, хто його вбивав. І про те, як вони це робили. Тож:"Умом росію звісно нє понять. Аршином ці безодні не осягнути. Ніяк.Там у російської ліберальщини вийшла переможенька, бо купа європейських країн довела, що Льошу-Бутерброда пуйло такі точно отруїло.Отрутою яка називається епібатідін, і яку вперше побачили у шкірі тропічних лягух. Тепер то ту отруту вже вміють синтезувати окремо, і збирати її з лягух не треба.І тут в мене виникає питання, як ліберальщини не стосується, а стосується отруйників з гру.От Невельного труїв цілий інститут всередині гру, ціла блядь військова частина видатних токсіків, яким би позаздрила навіть твоя колишня. У пацанов найкраща апаратура, наукові роботи пачками і доступ до всього, що людство понапридумувало за десять тисяч років цивілізації. В них Льоша в абсолютно ідеальних умовах, він у камері і нікуди звідти подітися не може.Яке зазвичай завдання у хімічної зброї, коли ми кажемо про отруту звісно, а не про спробу зоманом чи заріном знищити ціле місто?Ну мабуть точно уразити ціль, бажано не вбити нікого іншого, і не потрапити на детектори. А якщо отруту і затедектують, то треба аби вона була схожа на щось звичне, чи побутове, чи ендемічне.Чому для вбивства тіпа, який сидить в СІЗО у Запорярʼє ви берете отруту, яку мають ТРОПІЧНІ лягухи? Ви йобнуті? У вас у макитрі клейстер, чи що?Чому не трупну отруту оленів? Чому не гімно нерпи? Чому не токсини побутового барачного простудіфіліса або спідорака, який можна підцепити у душовій?Отруту лягух. Тропічних. За Полярним колом.Цілий інститут в гру і хоч хтось би запитав - а в чому план, пацани? Знову будемо на шпілі дивитися, поки з нас весь світ орати буде?І не треба казати, що Невельного хотіли вбити показово і тому отрута від лягух. Хотіли б показово, він би спотикнувся і зламав би шию. Чи шльопнули б у потилицю зі словами «папітка пабєга». І всьо.Ні, це іменно план деградантів з гру. І там цілий інститут вже двадцять років травить людей так, що не обісрався ну може пару тройку раз. Навіть Льошу з другого разу не змогли в ідеальних умовах, коли він сидів у вашій тюрмі, кончіть без слідів.І найголовніше, що цих ідіотів ніхто не розігнав. Так і витрачають бюджетне лаве (і чимале) рф на наше щастя.Умом, да, умом тут важко, треба якось інкаше.Чи мабуть не треба.Упд.Для всіх хто каже, за Полярним колом ніхто не буде перевіряти на отруту жаб та лягух, ну воно б було так. Мабуть. Але ж в росію міжна толька вєріть, тому один з тих грушних олігофренів написав та опублікував наукову роботу про синтез цієї отрути у промислових умовах. За пʼять років до отруєння. Корочі саме ТОМУ б на неї і перевіряли."© Шуецький канал
Це фото зроблене у 1927 році.На ньому — немовля, яке годує коза.Сьогодні це може здаватися дивним.Комусь — навіть шокуючим.Але тоді це було не екзотикою.Це було питанням життя.До появи штучних сумішей, сучасних пологових будинків і банків грудного молока родини рятували дітей так, як могли.Коров’яче молоко для немовлят було занадто важким і часто викликало проблеми.Натомість козине — легше, ближче за складом до людського — ставало єдиною надією, коли мати не могла годувати грудьми.Без стерильних пляшечок.Без інструкцій.Без гарантій.Лише інстинкт, досвід поколінь і бажання врятувати дитину.Одна історія дуже точно передає реалії того часу:«Мою маму вигодувала коза. Вона народилася у 1942 році, на два місяці раніше терміну, в селі — без лікарні й навіть без телефону. У сусіда була коза, яка давала молоко. Мама завжди каже, що саме завдяки цьому молоку вона виросла сильною… і що разом із ним успадкувала й характер».У ті роки тварини були не просто частиною господарства.Вони були частиною родини.Вони давали молоко, тепло, силу.І часто — шанс на життя.Це не романтизація минулого.То були важкі часи.Але в них було щось важливе — взаємна залежність, турбота й просте розуміння: життя потрібно берегти будь-якою ціною.Прості історії.Без пафосу.Але з гідністю.І, можливо, з нагадуванням про те, як багато людство пережило — завдяки крихітним, щоденним рішенням не здаватися.
А 107 років тому справи в Української держави були куди сумніші:1 лютого 1919 року — розрив з Директорією отамана Никифора Григор’єва, командувача фронтом проти окупаційних військ Антанти на Херсонщині, Запоріжжі та в Таврії. Швидкий перехід загонів Григор’єва на бік червоних.4 лютого 1919 р. — російська радянська Червона армія увійшла до Єлисаветграда.5 лютого 1919 року — вступ російських радянських військ у Київ. Більшовицька армія вдруге захопила місто. Директорія ще 2 лютого переїхала до Вінниці.Початок лютого 1919 р. — експедиційні війська держав Антанти, зайнявши Херсон і Миколаїв, просунулися до лінії Тирасполь—Бірзула—Вознесенськ—Новий Буг—Олешки—Берислав.Переговори в м. Бірзула (Херсонська губернія) між делегацією УНР (генерал О. Греков, С. Остапенко, І. Мазепа) та представниками французького командування (полковник Анрі Фрейденберг). Вимоги української сторони: визнання суверенітету УНР державами Антанти, військова допомога у війні проти РСФСР, повноцінна участь у Паризькій мирній конференції; вимоги французького командування: переформатування Директорії УНР (усунення С. Петлюри та В. Винниченка) і формування поміркованого уряду, контроль Франції над банками та залізницями УНР, звільнення заарештованих проросійських міністрів П. Скоропадського та діячів РПЦ (митрополита Антонія та єпископа Євлогія). Сторони згоди не дійшли.14/15 лютого 1919 року — антиурядове повстання більшовицького підпілля та частини гарнізону УНР в Проскурові (Хмельницький), жорстко придушене з переходом в погром, 16 лютого – заколот проти Директорії в Жмеринці, 17 лютого – бунт у 2-му полку Січових стрільців в Шепетівці.19 лютого 1919 року — Корпус Січових стрільців знявся з фронту та відійшов у район Шепетівки та Старокостянтинова на відпочинок та переформування.Кінець лютого 1919 р. — розпочався генеральний наступ Українського фронту Червоної армії проти сил УНР: з півночі на Здолбунів, з півдня — на Вапнярку, в центральному секторі — на лінію Козятин—Бердичів—Вінниця—Жмеринка.
🎗10 лютого 1895 року у містечку Пула (нині Хорватія) народився Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), нащадок королівської династії Габсбургів, ерцгерцог, якого вважали претендентом на гетьманську булаву, політик, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР.Разом з українськими вояками він розділив тягар боротьби за Україну. Свою поетичну збірку «Минають дні...» з 23 віршів присвятив українським січовикам: «Борцям, що впали за волю України». Він став поборником українських інтересів, за які поклав життя у Лук’янівській в’язниці.З 12 років Вільгельм Габсбург жив у місті Живець у Західній Галичині. «Там я перший раз почув про Українців, – писав у мемуарах Василь Вишиваний, – Поляки називали їх «Русіни» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів. Я свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори. Їхав через Львів і Станиславів інкогніто. Вражіння з гуцульських гір мав чудесне…В Ворохті зустрів гуцула-селянина…я замешкав у нього. Їздив скрізь, шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув іншим, як виїхав».Він закінчив військову академію і 1915-го поїхав на фронт, де командував українською сотнею. Згодом – армійською групою, до складу якої належав легіон Українських січових стрільців. Розмовляв українською, під одностроєм часто носив вишиванку, яку йому подарував один із підлеглих. За це отримав прізвисько Василь Вишиваний. «Моя сотня, зложена тільки з українців, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політичне підозрілим. Старшини в сотні були самі німці. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть неможливе до виконання».Вільгельм Габсбург, як член імператорської родини, автоматично став членом сенату. Там він познайомився з українськими парламентарями, зокрема з Євгеном Петрушевичем. До кінця життя Василь Вишиваний вважатиме себе українцем. Після поразки Української революції він житиме у Відні. Там його 1947-го заарештує совєцька секретна служба СМЕРШ. Згодом Вільгельма Габсбурга перевели до Лук'янівської в’язниці Києва. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами, союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції, та звинувачували в зв’язках з ОУН.Допитували його російською, він відповідав українською. Вирок – 25 років таборів. 🕯18 серпня 1948-го Вільгельм Габсбурґ помер у в’язничній лікарні. Похований на Лук’янівському цвинтарі.🌐 Історія України🔱
Зараз багато пишуть про Укрпошту. Про ребрендинг під час війни, про недолугу рекламу з педофільським присмаком до дня закоханих.Однак особисто я пролітаю повз усі ці реклами, ребрендинги й іншу мішуру з іншого приводу.Пролітаю, бо моє «рідне» відділення в Києві, до якого я приписаний за індексом, виглядає як чорна совкова діра, що поглинає буття.Тут усі повільні. Пошук посилок — безсистемний, або за системою «Галя, а куди оце могли покласти?». Одне, а то й два віконця з п’яти ніколи не працюють. Завжди стоїть табличка «зверніться до іншого консультанта», до якої хочеться дописати: «а краще — йдіть звідси і не заважайте працювати».Люди здебільшого непривітні, з виразом обличчя «я тут роботу роблю, а ви прийшли». І що особливо неприємно — старші заражають цим ставленням до відвідувачів і до життя взагалі молодших.Обдерте, величезне приміщення. Дві стійки з печивом — зате жодного стільця, який був би корисним старшим людям, що приходять сюди за звичкою оплатити комуналку чи отримати пенсію.Я допускаю, що є відділення, де ситуація краща — у нас усе залежить від персоналій. Але так само допускаю, що є й значно гірші.У нашому видавництві були «пригоди» з посилками, які з вини пошти поїхали не туди. І змінити вже нічого не можна, бо «така процедура», «хай спочатку доїдуть, потім дзвоніть на гарячу лінію».Одним словом, як на мене, Укрпошта — це не сервіс у принципі.Як ти бантики на лисину не прибивай — коси не виростуть.Скільки лого не малюй — до сраки чорний шнур.Фундамент прогнив, тож зміною вивіски не врятуєш.Хіба що друк марок і досі на рівні. Та й ті марки скоро будуть до одного місця, якщо не буде на що і кому їх клеїти.Наразі все ще тримається на звичці частини людей і на тому, що Нова пошта не дісталася кожного села — у неї інші пріоритети. Але вона дістанеться. Не за місяць — то за рік.І тоді можна буде провести черговий ребрендинг.Пропоную жовтий круг і в ньому білий хрестик.Як на могильці.Руслан Горовий.
TGLIST.COM.UA
