Черговий оберт сонячного хреста стався.За останні пару днів я був у парі місць, де відбувались святкування циклу. В одному місці наді мною кружляла лелека, біла, величного виду, супроводжуючи вогнища памʼяті роду та крові. В іншому місці я бачив сокола, що проводжав поглядом треби та відслідковував тління ватри. В одному місці я слухав народні пісні, їв мʼясо та спостерігав молодь, що відшуковує свій шлях у майбутнє. В іншому місці я бачив людей із хмурими поглядами, життєвий шлях яких вимірюється вбитими ворогами, полеглими побратимами та роками не найвеселіших відтинків часу у не найвеселіших місцях.Я слухав розповіді про богів, про людей, про війни та про родини. Про дітей і про старих, про жінок, воїнів, рабів. Про минуле, майбутнє та сьогодення. Я згадував тих, хто пішов у вічність і тих, хто досі зі мною. Я загадував міфологему свого життя, я думав про обраний шлях. Стільки подій трапилось за останні роки, було пройдено шляхів, обірвалось ниток життя та було сплетено нових. Я бачу, що наш шлях справжній, що ми йдемо зарослими тропами через бурʼян невігластва та фальшивий квіт комфорту і прогресу. Але ми дійдемо і цілий всесвіт шепотів мені: «ти правий у своїй меті». Як праві ті, з якими я йду одним шляхом.Я вже писав вам про традицію та сенси кола життя, космосу та циклу всесвіту загалом. І зараз я хочу звернути увагу на земний елемент того, що відбувається. Бо у вогні спалених вінків і хлібу з медом я бачив енергію життя. І хіба не одна памʼять крові і не один поклик духу може привести нас до істинної Традиції?Сьогодні я сповнився рішучості та світлого спокою впевненості. В диму багать з іменами полеглих і рефлексією власних глибоких переживань на дотик ми знайдемо правду і переможемо. І Дніпро буде червоний від крові ворогів, і над Диким Полем по степах і лісах знов пройдуть поступом старі боги. Мої друзі ті, що живуть честю та вірністю. Мої боги - боги війни. Моя батьківщина - вітчизна героїв, царів і мислителів. І якщо нам не повезло з часом - то ми зламаємо його і зробимо правильним.
На честь роковин народження Євгена Коновальця мав змогу дослідити його життєпис. Чим була характерна ця людина.1) можливість на подвійну ідентичність. Його мати була полькою, а отже він мав змогу легко пристосуватись до існуючого устрою без особливих проблем.2) ветеран 1 світової. Ні тільки революції, але і лінійні війська, класична війна.3) постійне напрацювання міжнародних звʼязків та організація українців у Європі. Пошук прихильників, встановлення відносин із урядами країн, взаємодія та співпраця, залучення до боротьби тих, хто опинився в тилах.4) ніколи не втрачав вогню ідеї. У цілком польському Львові боровся за український університет; потрапивши в полон рос.імперії налагоджував контакти та структуру із полоненими українцями; створював УСС, їх роззброювали, зраджували інтереси, створював знову, а потім переформатував; після поразки у конвенційному супротиві створює організацію нового типу, УВО, і далі терор, просвіта та революція; започаткував ОУН і подарував нам приклад для наслідування. Як висновок: щоб не трапилось, як би важко не було, хоч би здавалося що все закінчено, роби свою справу і хай буде що буде.5) навчався в Грушевського, знайомий та надихнувся Донцовим, інспірований атентатами попередників, був першим в усіх галузях боротьби. Не мав структури та патронів, лише жагу та мету, на дотик шукаючи методи та відповідні форми боротьби. Енергія та воля цієї людини в першу чергу має бути прикладом. Декілька його цитат до ознайомлення:«Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого,хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба».«У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю»«Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців»«У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії»«Супротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бо ж віднова Соборної Української держави сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії»
В мене поки творча пауза, отже не дуже балую вас постами. Але все буде. Трохи поділюся справами на війні.Ось дивіться, є речі погані в нашій армії. Багато хто з командирів у типових номерних бригадах мають забагато вад та гріхів. Є карʼєристи та ті, що мають наглість апелювати до звання. Є такі, які крадуть та займаються зловживанням становища. Є й такі, яким похєр на війну і їх підрозділ. А є такі, що можливо б і хотіли воювати нормально, але не вміють або занадто інтелектуально та психологічно посередні для якихось інтенцій у самоосвіті або ризиковій ініціативі.Я останнім часом стільки поганого бачив у суміжників… Розповідати не буду, але зазвичай викликає ненависть. Але я знову усвідомив наступне: для того, аби стало краще, ба більше, стало достатньо для перемоги, не так вже й багато потрібно. Не мільйони доларів, не ф15 в кількості 10 тисяч штук, не патріот під кожну хату. Достатньо буде просто оптимізувати роботу всередині, поставити достойних людей на відповідні місця, налагодити системну роботу, виконувати елементарні заходи безпеки, підготовки тощо. І не лінуватись у справах, які дійсно важливі. І не потрібно натівської допомоги на всі гроші світу. Окрім, щоправда, української піхоти, якої забагато зараз сидить в країнах НАТО. Отже, як я і казав, ми переможемо. Так, або інакше, швидше або довше. Перемога невідворотна і ми на неї приречені. Все що треба - це правильно робити роботу. Наш рух зростає, наші структури набувають міці, гідні люди займають все вищі посади і ми нарешті можемо експансувати назовні, асимілюючи в мілітарний націоналізм все більше чергових 88-их бригад тро, яких набрали із вчорашніх алко-ухилянтів, яким вже завтра ми дамо шанс на героїзм.Це все до чого. Багато чого поганого довкола, але ми можемо покращити свій стан своїми силами. Адольф Гітлер, коли описував бої із лівими у Мюнхені, казав своїм штурмовикам, що вони дарма гадають, ніби зараз вони бʼються за вулиці Мюнхена. На тих вулицях тоді вирішувалась доля навіть не Німеччини, але всієї Європи. І коли зараз я скажу, що на східному фронті в Україні вирішується доля світу, ви зрозумієте мене лише згодом. І як колись про англійців казали «прокинувшись, лондонець міг зненацька усвідомити, що він володіє половиною світу», про українців скажуть, що в своїх шанцях вони виборювали ідеологічний та геополітичний вектор усієї картини сучасності.
І не просто ті мусора, що когось били. ВСІ МУСОРА МАЮТЬ ВОЮВАТИ. І ще треба контролювати, щоб залупа не надумала собі сховатись в нору або відступити. Тільки пильний нагляд. В мене є багато бійців з батальйону шквал, для тих хто знає, і вони б залюбки здійснили нагляд.Послухайте, НЕМАЄ ПОРЯДНИХ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ, є або мразь, або ідіот. Якщо людина прийшла «виправляти систему» і «бути чесним», то або її система зжере, звільнить та не дасть зросту і бути «порядним», або людина стане такою, яка зручна системі. І це є ідіот, якщо цього не розуміє.Ну або шляпа приходить за карʼєрою, грошима та просто бути репресивним апаратом, і тоді це підорас.Обидва вони відмазуються «наказами». «В мене наказ, я нічого не можу». Вони за наказом готові смоктати хуй у тих, кого охороняють на парадах. Але є виключення в такому виконавчому процесі. Це коли наказ стосується поїздки на фронт. Тоді вже наказ не так сприймається, тоді вже боягузлива натура підораса бере верх.Якщо ви є, або ви знаєте «порядних» мусорів, порадьте їм звільнитись. В інших випадках плюйте в обличчя підорасам і робіть все, що треба, бо собака, що репресує воїнів під час війни - ворог і зрадник.
Це все максимально погана історія, тому, що Україна в міжнародному плані кинута в руки ліберальних еліт. Такі акції з "місяцями гордості" - демонстрація: ми з цими, не з "правим" табором.Проблема в тому, що "правий" табір це усвідомлює і бачить. Сучасна Польща - це, наприклад, "проект" оцього табору, в його власних очах (не знаю, що про це думає саме польське керівництво). Тут складна та комплексна справа: і гроші, і вплив, і симпатії. Ліберальний табір роками окучував українську інтелігенцію та еліти. Союзник з нього поганий - більше риторики, аніж якихось дій та допомоги. Відомо ж, як Байден свідомо затягував із допомогою Україні. Яким чином переорієнтуватися Україні на співробітництво із "міжнародною правицею", і при тому ще й переконати її представників у необхідності допомоги Україні - це важке питання. Чи працює хтось в цьому напрямку? Навіть ерзац-націоналістичної Європи поки не існує. Якщо буде існувати, умовно, завтра - навряд її влаштує така розстановка сил. І навряд вона буде послуговуватися геополітикою як аргументом. В минулому столітті зв'язки Петлюри (на рівні, що деякі журналісти та дипломати казали "це наша людина") із демократичною Францією не дали нічого - потім всі ще й жалілися про армію Галлера. Зв'язки з кайзерівською Німеччиною, тобто представниками "правого" табору, дозволили українцям (заслуга це соціалістів чи Скоропадського - байдуже) вигнати з України більшовиків на певний час - хоч і ціною власних ресурсів.Навіть помірні праві - це завжди набагато кращий союзник, аніж будь-який вияв співробітництва з ліберально-лівим табором. Тому, що зазвичай, як демонструє історія, вони дають багато зброї і війська, коли це справді союзник, а не роздратовані люди, яким дістався небажаний спадок.
4 авіабази стратегічної авіації.Уражено декілька десятків стратегічних бомбардувальників.Одночасний удар із застосуванням ФПВ дронів. Ту-95 - носії крилатих ракет, які здійснюють пуски одночасно декількох ракет. Це «важкі» «стратеги», їхня ціна та задача унікальна.Ту-22М3 - неможливий для виробництва в Росії, невідновлювальна авіація. Існують за рахунок «канібалізму» - агрегати з одних Ту-22 чіпляють на інші, аби продовжували літати. З цієї причини Ту-22 не носять максимальну кількість ракет, а зачасту лише 1-2 під час атаки. Це зменшує вал ракетних обстрілів, суто з причин, що носії не можуть всі літати і не можуть все нести як штатно заплановано.Знищення кожного Ту-22 - це непоправна трагедія для російської не лише авіації, а стратегічного воєнного потенціалу атаки, чи оборони.Знищення Ту-95 - кратно більша трагедія. Якщо було також уражено хоч 1 А-50У, літак ДРЛО - це відразу мінус 350 млн $. А також кратна втрата спроможностей в розвідці в повітрі. А-50 також не виробляють вже. 1 червня - нова ера в світі технологій війни, розвідки та примусової українізації.…Одночасна атака на всі бази сьогодні показує масштаб операції. І хто сказав, що вона не повториться завтра? Найближчий час для РФ величезна трагедія - де розташовані літаки, як їх захистити.…При Сталіні командування ВКС і ППО РФ сьогодні б розстріляли.При Путіні - організують чергову гей-оргію геронтофілів «зато Кієв за трі дня!». Втім, навіть пляшки їм підвезе СБУ, тому оргію скасують.З празніка залишиться лише останній атрибут…Над Кремлем сьогодні буде протяжно, гучно, патриотично:- ХОХЛЫЫЫЫЫЫЫЫ….
У міркуваннях дійшов цікавої думки: якщо людина є непослідовна; якщо вона не схильна до традиційного (поза часового), а схильна лише до модного; якщо її бажання є просто примхи та змінюються разом із напрямом вітру - це не просто порожня людина. Це, насправді, відсутність людини. Особистість формується рамками. Щоб на порожньому аркуші паперу зʼявилось коло - потрібно задати колу рамки, окреслити його, виділити те, що є колом, а що НЕ є, або існує поза ним. Якщо у людини не має обмежень, якщо її особистість «інклюзивна» (тобто, включає в себе все і не виключає нічого), то ця особистість є нічим і всим одразу. Без протиставлення нема ідентичності. Немає «за» без «проти». У далекій перспективі, та людина, що йде за віянням моди, трендів, думками свого кола спілкування, оминає незручності та годиться на комфортне - та людина не існує. Вона фон, декор, npc. Я не хочу тут сипати попсою про «біомасу» та все в цьому роді. Радше хочу звернути вашу увагу на вас самих. Там, де ви не стверджуєте своє, а приймаєте соціально-схвальне; там де ви йдете на компроміс задля оминання дискомфорту або у службі своїй слабкості - там ви зникаєте. І замість вас там лишається тільки вегетативний організм, рослина. Вона просто існує і їй подобається сонце.
Метафізика Донбасу.Що бачать люди, котрі приїжджають на Донбас із далекого заходу? Вони чують ворожу мову, бачать дратівливе відношення, непривітність. Вони споглядають на горизонті величні гори породи та навколо себе вони розглядають сірі та безжиттєві багатоповерхівки радянського типу. Ці гості нашого регіону асоціюють його з війною. З дискомфортом та з напруженістю. Всі очікують команди полишити цей край. Край, де все почалось і все закінчиться.Але я вам скажу: я обожнюю Донбас. Крім того, що це моя мала Батьківщина, на це є ще багато причин.Донбас - це серце війни. Це та частина нашої країни, де все почалось. Це той наріжний камінь, що спонукав українців усвідомити себе націю, шляхом протиставлення РФ та її анклаву вже в нашій країні. Це те місце, де багато хто з нас вперше, а часто і найбільше в своєму житті, відчував запах крові, смак перемоги, горе втрати та силу і волю робити все на цьому світі. В цьому краю степів ти завжди мандруєш між бетонними блоками нудного та депрессивного буття. Навіть гори тут із вугілля. Але терикон - не просто гора. Це буквально курган нашої епохи. За ці гори та біля них було пролито крові так багато, що можна конкурувати з Верденом та Сталінградом. Це наповнювало саму землю глибинним сенсом. Матеріальний пил та бруд, з якого зроблені ці донецькі Карпати набули нематеріальної цінності. Вони стоять, мов знак, вказівна табличка того, що тут йдуть бої. Тут гинуть воїни. Безкрайній степ привчає твоє око до того, що тобі дико бачити землю з нерівним ландшафтом. Адже завжди ти звикаєш до простору, що тягнеться до небосхилу. Це екзистенція волі. Цей степ нашою кровʼю ми перетворюємо на Дике Поле. Адже саме на Донбасі, поки що, ми можемо собі дозволити творити закон і порядок власними силами. Як вільні люди саме тут ми можемо собі дозволити носити зброю. Невже навіть цього недостатньо, щоб любити це місце?Що вже казати за лісосмуги. Мабуть, ми ніколи не згадаємо їх початкову задачу при створенні. Тепер - це тільки дім війни.На Донбасі люди похмурі. Вони не вітаються з посмішкою та не проявляють занадто виражену ввічливість. Люди тут бʼються у дворах-колодязях з дитинства, стикаються з криміналізованим середовищем все життя. Вони не вірять в американську посмішку. Якщо на Донбасі з тобою розмовляють дружньо - це дійсно щиро. До Донбасу явище метросексуалів та нефорів дійшло дуже пізно. Але дух 90-их ти міг відчувати ще всі нульові.Є приказка, що сонце України встає на Донбасі. Вона має на увазі географічне розташування регіону на сході. Ця область перша зустрічає сонце. Та чи все це просто так? Ми дійсно зустрічаємо тут українське сонце. То є сонце повстання. Воно має дванадцять ламаних променів і є чорного кольору. Саме звідси починається відродження України, а потім і усієї Європи. Доля хотіла, щоб я народився і виріс на межі двох світів. Щоб я вбивав та готувався до смерті саме там, де зʼявився на світ. Щоб, якщо доведеться, я розчинився в степах рідного вугільного басейну. Щоб терикони були моїми курганами, як памʼятники наших битв, сміливості та перемог.Годі вбачати лише поверхневий шаблон та користуватися тупими кліше щодо регіонів та колективного безсвідомого різних частин нашої нації. Варто тільки подивитися під іншим кутом, як ти усвідомиш більше, ніж тобі здавалося.
В інтернеті багато людей, з добрих та поганих міркувань, пишуть про те, що не слід героїзувати та романтизувати війну. Буцімто, насправді все не так і там немає поезії та романтики, а лише кров, бруд та сльози.Колись, коли на початку АТО я закінчував школу, я думав саме так. Мабуть, там лише фатальний песимізм, робив я висновок. Багато ютуб-відео із військовими, що жаліються на командирів та реалії їх служби. Трагедії котлів та зростаючи цвинтарі. Інваліди та ті, що топлять в пляшці свої спогади. Такою і здавалась мені війна. Я не знав тоді, ні про що писав Ремарк, ні Юнгер.Пізніше я попав в АТО. Війни на мою пору в АТО випало небагато. Я чув свист куль та падіння мін, але не пройшов ще травмуючого досвіду. І лише жалкував, що не встиг. Але доля дала можливість встигнути.У повномасштабці перший бій я зустрів, не рахуючи дрг вилазки, а такий нормальний бій, при штурмі села на київщині. Спалені трупи ворогів, поранені та вбиті побратими. Багато крові, зруйновані дома, згорівша техніка. Справжній досвід. Я чув і крики, і вибухи, і різні калібрі у всі боки.В ті часи я вже читав Еволу та інших, і вже мріяв про героїчний чин, про досвід справжнього буття. І я дуже боявся, що мої фантазії розібʼються об реальність війни як найгіршої події в історії.Прийшовши додому, до хати місцевих, що дали нам пожити в них, після бою я ліг на диван і думав про пережите. І ось що я зрозумів.Всі апологети війни, всі пропагандисті героїзму і фанати часів величних баталій були праві. Саме праві. Усе що я відчував, чув і бачив, усе що запамʼятав, викарбовувалось у свідомості як єдино справжнє життя. Я був у стані, немов я прокинувся від сну і нарешті згадав, навіщо я живу. Повірте мені на слово, я воюю більше 6 років, я був в АТО на трьох напрямках при двох президентах, а у повномасштабці я воював під Києвом у штурмах сіл та робив диверсійні авантюри, сидів в обороні на запорізьких посадках, їхав верхом на сталевих колонах херсонщиною, штурмував та обороняв Бахмут, багато сіл і ще більше лісосмуг біля нього, я ловив КАБи головою на коксохім-заводі Авдіївки і навіть зловив 3 на дах будівлі, де сидів, також встиг керувати штурмами на Луганщині. Я був штурмовиком, командиром відділення, сержантом і командиром взводу, головним сержантом, замом і командиром роти, і ось що маю вам сказати: війна - це суцільна поезія і матеріалізована романтика життя біля смерті. Ні добра, ні погана. Ні більше, ні менше.
Дивився нещодавно кіно-франшизу про Джейсона Борна. Гадаю, усі знають. Концепція в тому, що оперативник спец.служб на завданні втрачає памʼять і потім намагається згадати, хто він такий і що йому робити.Цей допис не про коментарі постановки бойових сцен, звісно. Це про памʼять. Герой фільму на певному етапі має багато грошей, зброю, підробні документи, апартаменти у багатьох європейських столицях та багато іншого, що треба для щасливого життя. «Щасливого» життя. Але він не починає витрачати гроші на розваги, автомобілі, жінок (ну в фільми трохи інакший випадок), та інші насолоди. Але чому? А все тому, що без памʼяті ми не бачимо сенсу ні в чому. Звідки знати, що ці «блага» взагалі блага? Звідки знати, що взагалі тобі подобається? Немає вказівок, до чого прагнула твоя особистість до втрати памʼяті. Отже, першим пріоритетом для такої людини є завдання віднайти себе знову. Знайти сенс, згадати минуле, щоб зрозуміти, як будувати актуальне, щоб досягти тобою бажаного майбутнього. Шкода що нині багатьом і не потрібна памʼять, бо вони рухаються примітивними рефлексами в погоні за насолодою.Екстраполюйте це тепер на макро-рівень національної памʼяті. Прагнення твоїх батьків, предків, прагнення твоєї спільноти та усієї нації, і уявіть який це має сенс, якщо лише для однієї персони він є визначним у житті. Для великої спільноти цей фактор є екзистенційним. Нехтуйте насолодами, памʼятайте своїх ворогів, любіть своїх друзів і йдіть на все, заради великої мети.
TGLIST.COM.UA
