Гамбіт Трампа

Чому США начхати на пострадянський простір Висвітлюючи візит Джей Ді Венса до Південного Кавказу, The Washington Post маркувала цей регіон як частину Росії. Згодом пост видалили та перепросили.Пам’ятаю, як ваш адмін так само спіймав The Washington Post на подібній помилці. У 2023 році видання позначило на інфографіці Крим російською територією. Після мого твіта редактори випустили оновлену версію, але без жодних вибачень.Насправді це не лише про редакційну неуважність. Це симптом ширшої проблеми — поверхневого розуміння пострадянського простору в медіасередовищі США, який досі виглядає як «сіра зона» з розмитими кордонами, історією та суб’єктністю.Навіть війна в Україні не стала тригером для переосмислення цього регіону. Причина не лише в браку експертизи, а в тому, що колишня [десь і діюча] орбіта впливу Росії ніколи не була визначальним елементом стратегічного мислення американських еліт і суспільства.У період однополярності [славні були часи], коли США активно проєктували силу й задавали рамки глобального порядку, цей регіон так і залишався периферійним — важливим ситуативно, але не системно.А нині, коли Вашингтон дедалі більше концентрується на внутрішніх пріоритетах і власній півкулі, простір між Балтією, Кавказом і Центральною Азією ще більше випадає з поля стратегічного фокусу.Шкода, що ми не усвідомили це раніше.🇺🇸 Гамбіт Трампа

Як же набридла ця європейська «потужність»…На Politico вийшла чергова «потужна» колонка Доменека Руїса Девеса та Еміліано Алессандрі, у якій вони критикують генерального секретаря НАТО Марка Рютте й називають його «речником стратегічної покірності Європи».Давно в мене так не «підгорало» від європейської інтелігенції, яка з піною біля рота доводить, що Європа ось-ось стане ледь не третім глобальним полюсом — на рівні зі США та Китаєм.Якщо коротко: Марк Рютте заявив у Європейському парламенті, що «без США континент не зможе захистити себе», що страшенно обурило шановних авторів. У статті є кілька здорових міркувань, але більшість тез, як на мене, занадто оптимістичні. Спробую з ними посперечатися.Підібрав для вас ключові фрагменти:🔴Формула Рютте виглядає так: ядерне стримування = захист США = безпека Європи. Звідси випливає теза про ілюзорність європейського суверенітету. Така логіка не відповідає сучасним загрозам;🔴Стратегічна стабільність Європи дійсно ґрунтується на ядерному стримуванні, але більшість викликів в сфері безпеки [від гібридних до конвенційних] відбуватимуться нижче ядерного порогу;🔴Європа не приречена обирати між залежністю від США та вразливістю. Роль французьких і британських ядерних сил реалістична, хоч і складна. Ця тема більше не є табу. Відмова Рютте її визнавати гальмує стратегічну еволюцію;🔴Рютте відкидає ідею [це не так] «європейського стовпа» в межах Альянсу. Нині додаткова цінність ЄС полягає у формуванні інтегрованого оборонного ринку, який підтримує Єврокомісія, однак Рютте недооцінює наявні військові можливості Європи;🔴Ключова слабкість Європи — це промислова роздробленість. Вразливими місцями залишаються боєприпаси, мобільність, супутникові спроможності та дозаправка в повітрі — проблеми системні, але вирішувані.Я переглянув повний виступ Рютте й не знайшов у ньому жодної тези, яка бодай якось послаблювала б Альянс чи європейську безпеку загалом. Так, Рютте прямо визнає залежність Європи від США, але саме з цього починається шлях до її поступового скорочення.Також я категорично не погоджуюся з применшенням ролі ядерного потенціалу. Будь-яка конвенційна чи гібридна агресія неминуче має тінь ядерної ескалації. І лише ядерний паритет США [відносно Росії] здатен створити бодай якийсь реальний стримуючий ефект.Так звана «європеїзація» ядерного потенціалу за рахунок Великої Британії та Франції на нинішньому етапі залишається радше порожніми балачками. Але навіть якщо уявити реалізацію цієї ідеї, франко-британська ядерна парасолька не здатна замінити американську тріаду — ні за масштабом, ні за географією, ні, головне, за рівнем довіри.Так званий «європейський стовп» НАТО — безумовно, правильна концепція. Але не варто забувати, що цей «стовп» усе одно не матиме єдиного центру ухвалення рішень. А це означає добре знайомі ризики: дублювання командних структур, конкуренцію за ресурси, саботаж з боку окремих держав і розмиття відповідальності в критичний момент.Саме тому Рютте максимально реалістично окреслив перспективи Європи тут і зараз: треба скорочувати залежність від США, але в жодному разі не відмовлятися від стратегічної співпраці з Вашингтоном.Під час виступу Марк Рютте відповів одному євродепутату [цитата недослівна]: «Хочете бути повністю самостійними? Удачі! Але тоді будьте готові підвищити оборонні витрати з 5% до 10% ВВП і закласти ще сотні мільярдів євро на створення власної ядерної зброї».Рютте працює з реальністю й водночас утримує трансатлантичну співпрацю — завдання, яке сьогодні є надскладним. Тому профілактичне приведення до тями євробюрократів можна лише вітати.🇺🇸 Гамбіт Трампа

Окрім кадрових перестановок, президент і його команда, схоже, взялися за перегляд свого підходу до комунікації з громадянським суспільством і політичним ландшафтом загалом.Це хороший сигнал для всієї системи. Активна частина суспільства протягом чотирьох років війни фактично вела діалог сама з собою — у надії, що на Банковій їх бачать і чують. Проте переконливих доказів цьому не було.Тепер влада нарешті починає говорити з тими, хто реально впливає на стійкість Сил оборони та суспільства загалом. Це запізнілий, але правильний крок.Я знаю, що мене читають люди, які впливають на інформаційну політику президента. Тому висловлюю сподівання, що з часом у кабінеті президента з’являться й ті, хто здатен адекватно критикувати президента та окремі його рішення.Це створить корисний прецедент для нашої політичної традиції. Уже не кажучи про те, що такий підхід просто знеброїть критиків і опозицію — якщо мислити суто в прагматичній політичній логіці.У будь-якому разі практика правильна. Її потрібно продовжувати й поступово відмовлятися від інформаційної консервації.🇺🇸 Гамбіт Трампа

Як проросійська Тулсі Габбард втратила вплив на ТрампаНа цьому каналі я ніколи не грішив постами в стилі «а я ж казав» і запроваджувати таку практику не збираюся.Але заради справедливості хочу дещо зафіксувати.Днями Bloomberg уже писав про те, що директорку Національної розвідки США Тулсі Габбард [яка відома своїми проросійськими поглядами] було відсторонено від планування операції з «обезголовлення» режиму у Венесуелі.А The Wall Street Journal додали кілька цікавих деталей:🔴Трамп не є близьким до Габбард, повідомив високопоставлений чиновник адміністрації, і прагнув обмежити коло осіб, які знали про місію у Венесуелі;🔴Держсекретар Марко Рубіо був серед тих, хто віддавали перевагу тому, щоб Габбард залишалася осторонь дискусій, за словами двох осіб, обізнаних із ситуацією;🔴Цей крок підкреслює зростаючу ізоляцію та нестабільність позицій Габбард на тлі її боротьби за доступ до найближчого оточення президента й вплив на політику;🔴Під час операції у Венесуелі Габбард перебувала на Гаваях. З нагоди Нового року вона опублікувала в X серію своїх фото в позах йоги на пляжі з підписом: «Моє серце сповнене вдячності, алохи та миру»;🔴Трамп дедалі більше покладається на директора Центрального розвідувального управління Джона Реткліффа у питаннях ключових розвідувальних консультацій.У листопаді минулого року я написав пост «Призначення Тулсі Габбард — це погано, але не смертельно», за що отримав чимало критики.Тоді я припускав, що Габбард не матиме монополії на вплив на Трампа, зокрема через наявність таких авторитетних фігур, як Марко Рубіо. Власне, так і сталося.Трамп призначив Габбард винятково з політичних мотивів: після виборів йому потрібно було задовольнити кожну з фракцій MAGA, де Габбард уособлювала унікальний кейс — зміну партійної приналежності, що в умовах поляризації є рідкісним явищем.Власне, якщо не спиратися на чутки та інсайди, то підтвердженням втрати впливу Габбард є недавня верифікація чергових байок Путіна про нібито напад на його резиденцію. Судячи з усього, саме Реткліфф пояснював Трампу, що Путін, як завжди, бреше.У жодному разі не злорадствую й розумію почуття людей, яким на початку другої каденції Трампа було важко «перетравлювати» новини про призначення таких персонажів, як Габбард.Не здивуюся, якщо відносно скоро ми побачимо відставку Тулсі Габбард із подальшим переведенням її на другорядну посаду, як це було із Майклом Волцем. Бажаю всім продуктивного робочого тижня!🇺🇸 Гамбіт Трампа

Марко Рубіо: від аутсайдера до «віцекороля» ВенесуелиКумедно, але саме так називає Рубіо The Washington Post. Менше з тим, хочу дещо зафіксувати для історії.Після успішного арешту Мадуро моя стрічка в X буквально кишить різними MAGA-аккаунтами, які вихваляють Марко Рубіо — ключового архітектора операції у Венесуелі.Чому це важливо? Річ у тім, що Рубіо пройшов шлях від аутсайдера до одного з найвпливовіших членів цієї адміністрації.Більше того, судячи з усього, він зміцнює свої позиції в спільноті прихильників MAGA, які спочатку зовсім не сприймали Рубіо через його репутацію неоконсерватора.Однак тепер, коли «Америка повернулася» і воскресила доктрину Монро, MAGA-спільнота раптом розгледіла в Рубіо компетентного політика, який ідеально вписується в плани Трампа щодо відновлення гегемонії США в Західній півкулі.Тут варто зробити ремарку: Рубіо справді дуже добре розуміє Латинську Америку і побудував свою кар'єру на боротьбі з соціалістичними режимами в регіоні.Також важливі факти:🔴Рубіо народився в родині емігрантів з Куби і вільно володіє іспанською, що дозволяє йому зараз вести переговори з віцепрезиденткою Венесуели Делсі Родрігес;🔴Рубіо був негласним радником Трампа з питань Латинської Америки під час його першого терміну і активно знайомив його з венесуельською опозицією та родинами політв'язнів;🔴У 2019 році саме Рубіо переконав Трампа першим визнати тодішнього опонента Мадуро Хуана Гуайдо — законним лідером Венесуели.Загалом, повалення лівих диктатур у Латинській Америці — справа життя Марко Рубіо, а операція з арешту Мадуро — його бенефіс.Polymarket стверджує, що шанси Марко Рубіо на перемогу в праймеріз Республіканської партії 2028 року подвоїлися за останні дні.Хоча Рубіо поки що відхрещується від президентських амбіцій і взагалі збирається підтримати кандидатуру Джей Ді Венса. Можливо, блефує та вичікує момент. Цікаво, що сам Венс тримає дистанцію від венесуельського кейсу і навіть не був присутній у ситуаційній кімнаті під час проведення операції. Імовірно, він свідомо уникає асоціацій з інтервенціонізмом, який серед «нових правих» сприймається як принципово неприйнятний.Проте, хоча операція у Венесуелі й надала новий імпульс кар'єрі Рубіо, на нього чекає непростий період «управління» Венесуелою за дорученням Трампа.Саме Рубіо комунікуватиме з членами режиму Мадуро, буде формувати новий уряд, працюватиме з нафтовою галуззю та організовуватиме вибори, якщо на те буде воля Трампа.До президентських виборів ще далеко, але сам факт посилення Рубіо виглядає для нас як чудова новина. Тому я за традицією закликаю наших дипломатів поглиблювати контакти з Рубіо та його командою.За моєю інформацією, у цьому напрямку точно є з чим працювати. Я вже писав, що нам не завадить звернути увагу на постать Майкла Нідема — ключового радника Рубіо та дуже впливову фігуру в MAGA-спільноті.Загалом, поки позиції Рубіо міцні — ми завжди маємо шанс бути почутими в цій адміністрації, у якій зазвичай своїх партнерів чують не з першого разу.Зростання авторитету Рубіо серед MAGA-електорату також дає шанс на те, що наступні республіканські праймеріз не перетворяться на формальне «коронування» Венса як наступника Трампа.Не хочу драматизувати, але Марко — це все, що у нас є в цьому буремному американському політикумі.🇺🇸 Гамбіт Трампа

Реалістичний погляд на арешт МадуроЯ прихильник реалістичного підходу до подій у Венесуелі. Гаразд, дозвольте просто трохи «подушнити».На мій погляд, занадто рано [і багато в чому безпідставно] кричати про «повернення Америки». Так, Америка повернулася, але є нюанс: вона повернулася на свій континент, де планує наводити лад і відновлювати власний вплив.Наскільки ця демонстрація сили у своєму «подбрюшьи» [як кажуть росіяни] є сигналом для Росії, Китаю, Ірану та інших автократій — питання дискусійне.Для Ірану [після бомбардувань ядерних об’єктів] це справді може бути сигналом. А от для тієї ж Росії — радше неприємна новина, але не більше. Особисто я вважаю, що торішнє падіння режиму Асада стало для Кремля значно болючішою втратою, ніж втрата партнера в особі Мадуро.Для Китаю арешт Мадуро також не виглядає якоюсь трагедією. Венесуела була важливою для Піднебесної в контексті постачання нафти, але й тут варто зважати на масштаби: ці обсяги [6–7% від загального імпорту Китаю] не робили режим Мадуро ключовим партнером Пекіна.Навпаки, я бачу в цій ситуації шанс для Китаю мобілізувати своїх партнерів у регіоні навколо антиамериканських настроїв. Нагадаю, що товарообіг між Китаєм і країнами Латинської Америки у 2024 році перевищив 500 мільярдів доларів. Тож американо-китайське протистояння за вплив у регіоні лише починається.Я також не поспішав би з висновками щодо обвалу цін на нафту у зв’язку з потенційним доступом США до нафтових родовищ Венесуели. Так, як відомо, Венесуела володіє найбільшими доведеними запасами нафти у світі [навіть більшими, ніж у Саудівської Аравії], але «залити» світові ринки венесуельською нафтою вже завтра навряд чи вийде.Нафтова галузь Венесуели страждає від хронічної корупції, недоінвестування та санкцій. Тому для нарощування видобутку до рівня 1990-х років [близько 3 млн барелів на добу] можуть знадобитися роки: інвестиції у відновлення інфраструктури та прихід великих компаній, таких як Chevron.Я не експерт з енергетики, тож за глибшою аналітикою варто звертатися до профільних фахівців. Але особисто я бачу ситуацію приблизно так.За що справді можна порадіти — так це за Державного секретаря США Марко Рубіо, який є головним «яструбом» в адміністрації Трампа щодо Венесуели та Куби. Він був одним із ключових ідеологів операції з повалення Мадуро. Судячи з усього, його позиції лише посилюватимуться — і для нас це добре.Щодо всіх інших надто оптимістичних висновків, які зараз циркулюють у мережі, я б запропонував узяти паузу. Загалом ця операція точно створить позитивний імпульс особисто для Трампа [як це було після угоди щодо Гази та бомбардувань Ірану], але наскільки це позначиться на нашому переговорному треку — сказати складно.Настрій Трампа — не та категорія, на якій варто будувати серйозну аналітику.Втім, варто визнати: крок, на який пішов Трамп — ризикований, але, схоже, виправданий. Якщо, звісно, ця адміністрація не припуститься помилок в організації зміни влади у Венесуелі, що є не менш важливим фактором.🇺🇸 Гамбіт Трампа

Підсумки обіду в Мар-а-ЛагоПріоритетне завдання нашої делегації під час візиту до Мар-а-Лаго, судячи з усього, виконано — увійти у 2026 рік, зберігши позитивну [добре-добре, нейтральну] динаміку у відносинах з адміністрацією Трампа.Надія на угоду [в уявленні Трампа] збережена, аспект безпекових гарантій [що б це не означало] фіналізовано, а в питанні територій хоч і немає ясності, але точно немає регресу.У новому році на нас чекають контакти робочих груп, де фіналізуватимуть питання територій [і декілька інших пунктів плану], а фактично — це стане маркером готовності росіян вести діалог серйозно, або ж це знову стане інструментом затягування часу.Глобально логіка цього процесу не змінилася. Це все той самий покер, де жодна сторона не може дозволити собі «скинути» карти, які роздає круп'є. Вибачте, але з Трампом складно уникнути гральних аналогій.За чим справді варто стежити, так це за подальшими контактами американців та росіян, після яких зазвичай багато що змінюється. Тому наша делегація завдання-мінімум виконала, але слід бути готовими реагувати на можливі маневри росіян.Але все це означає лише одне: цю зиму і весну треба пройти без ілюзій про швидкий мир. Думаю, це всім очевидно.Особисто я бачу ситуацію так: якщо на 2025 рік стояло завдання зберегти бодай якийсь статус-кво у відносинах зі США та мінімізувати ризики від зміни вектора нової адміністрації, то 2026-й стане роком максимізації збитків для російської економіки задля корекції позиції Кремля щодо реальних [а не бутафорних] переговорів.Підґрунтя для цього є — санкції проти «Роснефти» та «Лукойла», а також поступовий примус великих гравців до відмови від російської нафти [тут успіх є, але нестабільний].Головне завдання для нас — залучити до цього процесу американців [продовжити тиск на Індію та Китай] і стимулювати європейців до рішучих дій [рішення щодо російських активів та боротьба з тіньовим флотом].Ці задачі, м'яко кажучи, нетривіальні. США входять у виборчу кампанію, отже їхня увага розпорошуватиметься, а будь-які дії розглядатимуться крізь призму електоральної логіки.З Європою все дещо простіше: рішення щодо російських активів просувається, хоч і важко. Особисто для мене інтригою залишається те, чи зможемо ми «дотиснути» Данію на посилення її політики щодо тіньового флоту Росії, який проходить через її протоки.Менше з тим, з огляду на всю турбулентність, яку принесла нова адміністрація, 2025 рік ми пройшли досить гідно, хоча й не без помилок. 2026 рік буде складнішим, у цьому сумнівів немає.Кажуть, у Мар-а-Лаго годували смачно. А в політиці, як відомо, є жорстке правило: якщо ти не за столом, то ти в меню. Ми закінчуємо цей рік за столом. Поки що.🇺🇸 Гамбіт Трампа

Гарантії безпеки від США — нічого не значать?Не те щоб я хотів когось зневірити, але всі чутки про те, що США нібито розглядають надання Україні гарантій безпеки у форматі 5-ї статті НАТО й навіть готові ратифікувати це в Конгресі — зовсім не привід для оптимізму.Давайте почнемо з того, що апеляція до 5-ї статті сьогодні звучить радше іронічно, зважаючи на глибоку кризу довіри до цього положення. У момент, коли жодна європейська держава не може з упевненістю сказати, чи прийдуть Сполучені Штати на допомогу, 5-та стаття НАТО вже не сприймається як беззаперечна гарантія безпеки.Якщо ж говорити серйозно, то в історії безпекової політики США існує прецедент, який чітко демонструє: навіть ратифікація Конгресу не є магічним щитом, якщо у Вашингтоні виникає конфлікт інтересів. Фолклендська війна — показовий приклад того, що юридичні зобов’язання без політичної волі майже нічого не варті.На момент початку війни між Аргентиною та Великою Британією США були учасником Пакту Ріо, суть якого була простою: напад на одну державу Західної півкулі розглядається як напад на всіх. Це мав бути регіональний «парасольковий» механізм стримування, покликаний запобігти зовнішньому втручанню.Після початку військової операції Аргентина наполягала: Велика Британія є «зовнішньою силою», отже її дії підпадають під дію договору. На практиці Пакт Ріо не спрацював. США, ключовий гарант системи, зробили стратегічний вибір на користь Лондона.У результаті більшість країн Латинської Америки висловили політичну симпатію Аргентині, але жодної військової чи колективної відповіді не було. США обмежилися спробами посередництва, а згодом фактично підтримали Велику Британію розвідданими, логістикою та дипломатично.Фолклендська війна стала ключовим випробуванням для Пакту Ріо. У Західній півкулі його почали сприймати як асиметричний інструмент, що працює лише тоді, коли це відповідає інтересам Вашингтона. Пізніше договір втрачає політичну вагу, а низка країн у наступні десятиліття дистанціюється від нього.Важливо коректно трактувати цей прецедент: він не означає, що гарантії безпеки США нічого не варті, але чітко демонструє — вони ніколи не є автоматичними. Навіть ратифікований Конгресом Пакт Ріо не змусив США діяти всупереч власним ситуативним інтересам.Саме тому потенційні гарантії безпеки для України [які ще не факт, що будуть надані] в жодному разі не можна сприймати як страховий поліс з автоматичною компенсацією ризиків. Дати гарантії — відносно легко, а от виконати їх в очікуваній формі — питання іншого порядку.Ще один ключовий урок Фолклендської війни полягає в тому, що не можна розраховувати на порятунок, якщо ви не є частиною стратегічних інтересів країни-гаранта. США підтримали Велику Британію, бо Лондон був ключовою віссю у протистоянні з СРСР під час Холодної війни, навіть попри зобов’язання в межах Пакту Ріо.Юридичні формулювання безумовно важливі, але єдиний реальний критерій сталості будь-яких гарантій безпеки — це ціна їх невиконання. Тоді ціна непідтримки Лондона для США була надто високою: криза трансатлантичної єдності з ризиком посилення позицій СРСР.Чи стане непідтримка України [навіть за наявності гарантій] неприйнятною ціною для нинішньої адміністрації, питання відкрите. Відповідь також ускладнює прагнення адміністрації Трампа відірвати Росію від Китаю та зайти з Москвою в спільні бізнес-проєкти.Шкода це визнавати, але прямо зараз для Америки Росія — це Велика Британія часів Фолклендської війни, бо в розумінні адміністрації Трампа саме Москва є ключовим елементом в рівнянні Вашингтон - Москва - Пекін.Важливо: не варто трактувати Фолклендський кейс буквально. Пост не про те, хто агресор, а хто жертва. Пост про дух та сталість гарантій безпеки як явища. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Хочу стати на захист Дмитра КулебиСпівзасновник компанії Fire Point [що виробляє ракети «Фламінго»], Денис Штілерман радить правоохоронцям «придивитися» до Дмитра Кулеби, який заявив, що у 2026 році Україна втратить ще більше територій, а ресурсів для зміни траєкторії війни їй бракує.Почнімо з того, що теза про те, що Кулеба «фактично саботував зовнішню політику» — відверта нісенітниця. У перші місяці повномасштабної війни саме він був одним із ключових рушіїв залучення безпрецедентних обсягів міжнародної допомоги. Про який «саботаж» тут узагалі може йтися?Не менш абсурдним виглядає й закид щодо «вигнання Росії з місця СРСР в ООН». Будь-хто, хто має мінімальне уявлення про міжнародні відносини, знає, що вигнання Росії з ООН точно не залежить від України. І я вже вже мовчу про те, що користі з цього було б зовсім небагато.Дуже цікаво, чи вбачає пан Штілерман «саботаж» у зриві контактів із Джаредом Кушнером, ініціатором якого, як стверджує сам Кулеба, був Єрмак?Перепрошую, але ми відмовилися встановити зв’язок із людиною, яка нині активно залучена до переговорів і буквально є родичем Дональда Трампа. Це не означає, що такий контакт миттєво б вирішив усі наші проблеми. Але ігнорувати таку можливість — м’яко кажучи, недалекоглядно.Я б не називав це саботажем, адже саботаж передбачає свідому дію. У випадку з Єрмаком і Кушнером маємо справу з простою некомпетентністю, ніж із умисними діями. Проте саме такими категоріями оперує пан Штілерман.Щодо тривожних оцінок Дмитра Кулеби про наші перспективи у 2026 році, можу сказати наступне: ви можете з ним не погоджуватися й вважати, що він займається алармізмом [я так не вважаю], але скільки ще ми збираємося блокувати суспільну дискусію про ту надзвичайно важку стратегічну дилему, перед якою опинилася Україна?Відсутність такої дискусії призвела до того, що суспільство досі не має чіткого уявлення про параметри перемоги України і не усвідомлює реалій, у яких ми усі опинилися. Соціологія лише підтверджує це.Перестаньте тримати людей за ідіотів. Українці заслуговують на чесну розмову. І добре, що її розпочинають такі люди, як Дмитро Кулеба, адже інакше цю нішу легко могли б зайняти [і вже це роблять] цинічні й недоброчесні політики, яких у нас, на жаль, більш ніж достатньо.Озвучуючи такі тривожні думки, Дмитро Іванович свідомо йде на серйозний ризик, фактично жертвуючи власною репутацією та політичиною спадщиною. До кожного політика є питання, і Кулеба не виняток. Але сміливість говорити те, чого інші бояться [у тому числі через страх втратити рейтинги], заслуговує на повагу.Пане Штілерман, щиро дякую за ракети, але утримайтеся від політичних оцінок.🇺🇸 Гамбіт Трампа