Осип Леміш

А в іншому своєму есе, більш відомому і хрестоматійному, "До проблеми большевизму", 1956, Евген Маланюк дає оцінку марксизму:У теорії Маркса - навіть беручи чисто формально - вражає цілковитий брак складника духового, морального. Трактуючи ніби про добро людини (пролетаря, робітника), автор теорії замінює людину на істоту якогось переходового спрощено-дарвіністичного порядку. Всяка духова творчість виключена. Всяке явище духа - не існує. Всі закони життя зведено до мінімальних півтваринних-півзвірячих функцій. Ця теорія, коротко кажучи, вражає своїм, мало сказати, антигуманізмом, але просто відчоловіченням, ба й злобно-консеквентним, яскраво підкресленим контргуманізмом. Теорія та є не лише безбожна, що є в стилі "науковости" XIXст., але й нелюдська. А людина, що б там "наука" не казала, є перш за все образ Божий, а не робот чи нумер з концентраку.Вичерпно і влучно, аж додати нічого. Звісно, це стосується саме ставлення марксизму до людини, а не його теорії економічних відносини, на яких заснована політика держав і великих корпорацій.

🇵🇸 Мене запитували хто з українських націоналістів підтримує Палестину. Ось відео на цю тему й загалом на тему запроданства "українського" політичного класу. Розмова про сіоно-палестинську війну на "українському" ток-шоу "Велика політика." 22 жовтня 2011.За круглим столом сидять:Андрій Мохник, член ВО "Свобода." Підтримує палестинський опір. Переконливо викриває маніпулятивні тези щодо звинувачень палестинських борців у тероризмі.Петро Порошенко. В лагідній формі захищає сіоністів.Вадим Колесніченко, регіонал-українофоб і майбутній зрадник. Лукаво посміхається і щось белькоче про "тероризм" з боку палестинців.Євген Червоненко. Теж за сіоністів, але свою позицію доносить без особливої харизми.Ведучий - Євгеній Кисельов, "український" журналіст родом із РФ, який за багато років життя і роботи в Україні не зміг опанувати українську. Він, звісно, любить сіоністів, але як добрий журналіст вимушений дотримуватися журналістських стандартів і вдаватися до фактів.На початку відео ведучий згадав іншого тодішнього свободівця, відсутнього на ток-шоу, Юрія Михальчишина і процитував його висловлювання на підтримку палестинців та зокрема Хамасу.То було в 2011. А що сьогодні? Михальчишин уже відійшов од переконань, яких він дотримувався тоді. Що сказав би зараз на цю тему Андрій Мохник і чи досі він дотримується тієї ж позиції - не знаю, бо з тих пір, мабуть, я не знаходив ніяких його висловлювань про це.#Палестинаhttps://www.youtube.com/watch?v=dRTBvKfvCzM

🇵🇸 Вже кілька разів мене запитували: чому, мовляв, палестинців не хоче взяти до себе жодна з арабських держав, чому палестинці йдуть до Європи? Дивне питання, направду. І чи так це насправді?Коротка відповідь: усе навпаки.Докладна відповідь: за даними 2016 в світі загалом налічувалось понад 8,5 млн палестинський біженців. За межами самої Палестини їх найбільше жило саме в сусідніх арабських країнах, а саме: в Йорданії (майже 4 млн), в Сирії (618 тис) та в Лівані (532 тис). Ба більше, немала кількість біженців є в палестинських анклавах: за даними 2017, у Секторі Гази (1,33 млн - 67% від усього населення СГ) та на Західному Березі (827 тис - 27% від усього населення ЗБ). Вони біженці, бо їх вигнали з тієї частини Палестини, що була окупована в 1948.Певна кількість палестинців живе в інших арабських країнах, зокрема в країнах Перської затоки. Їх там близько 450 тис.В усіх неарабських країнах світу (країни ЄС, США, Британія, Україна та ін.) станом на 2017 налічувалось 706 тис палестинців. Це 5,4% від усіх палестинців або 8,2% саме від біженців.Також додам, що палестинські біженці хочуть повернутись на землі своїх предків, але їх не пускають. І багато з них весь цей час відмовляються від громадянства держав свого перебування, бо прагнуть зберегти саме палестинську ідентичність.Висновок: перед тим, як ставити дурні питання треба вивчити тему, а коли вам хтось буде ставити це саме питання, то пошліться на цей допис.📚Це тема детально висвітлена в книзі "До проблеми палестинських біженців", яку легко знайти в мережі. Мій переклад праці палестиснького історика Мохсена Мохаммеда Салеха, який сам є біженцем і живе в Лівані.#Палестина #палестинські_біженці

🇮🇷 Неточність у перекладіТим, хто вже дивився українською іранський анімаційний фільм "Мустафа" і тим, хто ще не дивився теж, хочу сказати про один маленький, але прикрий факт: я переклав його неточно на уривку з 12: 42 до 12: 53. Там, де в українських субтитрах написано:Той відповів: "Я привітав його.Поздоровив із тим, що в його противника ліве плече травмоване"Хоча він ніколи не натискавна його плече під час матчуЗ цих слів до пуття не ясно, що мається на увазі.Насправді там ідеться ось про що. Іранський борець, якого похвалили, - Голамреза Тахті. А його суперником імовірно був Олександр Медведь - українець, який осів у Білорусі і став відомим саме як білоруський борець. У Медведя ще до зустрічі на килимі була пошкоджена нога (або плече) і Тахті навмисно вирішив не скористатись цією травмою суперника, не натискав на його пошкоджене місце. У фільмі його й похвалили за цей, так би мовити, лицарський учинок. Тому в українських субтитрах треба було написати:Той відповів: "Я привітав його.Похвалив за те, що він знав, що в його противника ліве плече травмоване"І при цьому він не натискавна його плече під час матчуЯкось так.#Іран #Чамрон #кіноhttps://www.youtube.com/watch?v=22UdUxcp-Vw

🚫🇮🇱 عندما ترى الفظاعات غير الإنسانية في غزة، والقتل الجماعي والمجاعة المصطنعة، فإنك تمتلئ بالكراهية تجاه أولئك الذين يرتكبون هذه الأفعال. هذا طبيعي تمامًا، وغبي من يقول إنه يجب عليّ محاربة هذه الكراهية أو كبحها. إذا قابلت إسرائيليًا في مكان ما، فإن لدي رغبة شديدة في أن أضرب وجهه، فقط لأنه مواطن في دولة شيطانية. أعتقد أن هذا صحيح. وفي الوقت نفسه، سأحكي قصة صغيرة.ذات مرة في كييف، جرت مسابقة اليوروفيجن. كان ذلك بعد عام من فوز جامالا. كانت قاعة العروض على الضفة اليسرى، وكان هناك الكثير من الأجانب والضيوف يتجولون في الجوار. كنت هناك وأنا أيضًا كنت أتجول. قابلت إسرائيليين اثنين – رجل أقرب إلي وامرأة بجانبه ولكن على الجانب الآخر مني، كلاهما شابان. كانا يحملان علم بلادهما مفتوحًا. بدأت أفكر على الفور في ما يجب أن أفعله. كانت لدي رغبة في أن أركله أو أن أفعله شيئًا أكبر، لكني لم أفعل ذلك. خاصة وأن حولنا، ولكن على بعد مسافة قليلة، كان هناك رجال شرطة واقفون. كان لدي بضع ثوان فقط للتفكير، ولم أستطع عدم فعل أي شيء. في اللحظة التي اقتربا فيها وكانت المسافة إلى الرجل لا تزيد عن متر، صرخت إليهما بالإنجليزية: "Fuck Israel!" نظرت إلي المرأة بغضب.هذا كل شيء. لكني في ذلك الوقت فعلت على الأقل شيئًا. وأنا أدعو الجميع إلى فعل شيء على الأقل.

🚫🇮🇱 Коли бачиш нелюдські жахіття в Газі, масові вбивства і штучний голод, то сповнюєшся ненавистю до тих, хто це вчиняє. Це цілком природно і дурень той, хто скаже, що я повинен якось боротися з цією ненавистю, стримувати її. Якби я зустрів десь ізраїльтянина, то в мене є гостре бажання набити йому пику, просто за те, що він громадянин диявольської держави. Я вважаю це правильним. А поки розповім одну маленьку історію.Якось у Києві проходило Євробачення. То було через рік після перемоги Джамали. Зал для виступів був на лівому березі, а поряд ходило безліч іноземців, гостей. Я там був і теж ходив там. Назустріч мені йшли двоє ізраїльтян - чоловік ближче до мене і жінка поряд з ним, але з протилежного від мене боку, молоді обоє. Вони несли розгорнутий прапор своєї країни. Я одразу почав думати як мені вчинити. Було бажання дати копняка тому чоловічку або щось більше, та я не став цього робити. Тим паче навколо нас, але трохи поодаль стояли поліціянти. На роздуми було всього кілька секунд, а я не міг не зробити нічого. В момент, коли вони підійшли і відстань до чоловічка була не більшою, ніж метр, я викрикнув до них англійською: "Fuck Israel!" Жінка гнівно подивилась мені вслід.Це все. Але я тоді зробив хоча б щось. І я всіх закликаю робити хоча б щось.

🇱🇧 Українські миротворці на півдні ЛівануДо початку війни на своїй території, українські збройні сили здобували професійний досвід і міжнародну репутацію в миротворчих місіях у різних точках світу. Одна з таких точок - Ліван, а саме південь країни, де в 2000-2006 мала місце миротворча місія України. Там живуть переважно шиїти і традиційно популярна Хезболла.Регіон багато років був під ізраїльською окупацією. Вперше ізраїльтяни зайшли туди на декілька днів у 1978 і вибили звідти палестинських бійців з Організації визволення Палестини. Вдруге ізраїльтяни зайшли в Ліван у 1982 і залишились аж до 25 травня 2000. У липні того ж року на південь Лівану прибули українські миротворці. Всього там побували 650 чоловік із 3-го окремого інженерного батальйону ЗСУ в складі Тимчасових сил ООН у Лівані (UNIFIL).Миротворці не є стороною конфлікту, але в сутності українці там були ближчими до ліванців у тому розумінні, що до їхніх завдань входило розмінування території після ізраїльтян і надання гуманітарної допомоги місцевому населенню, навіть лікування місцевих.У 2005 ООН стала звинувачувати українських миротворців у фінансових зловживаннях, а у квітні 2006 їх вивели з Лівану.

Моє дитинство припало на ранні нульові. Це був Донбас, і спогади про синьо-жовтий прапор були особливими. В усіх сенсах - мені роками здавалось, що в нього були... інші кольори.Виявилось, що так воно й було. До 2006 року в Україні існував синьо-жовтий стяг - більш яскравий, аніж сучасний. Синій на ньому був небесно-блакитним, а жовтий - сонячно-золотим. Перше фото.Після Помаранчевої революції, коли премʼєр-міністром за президенства Ющенка став Янукович, відбулись зміни. Поступово всі державні структури змінили кольористику прапору. Він став темно-густим. Офіційно для того, аби таким чином убезпечити тканину від вигорання на сонці. Проте в Конституції це ніяк не було - та й не є - зафіксованим. Новий - нинішній - стяг на другому фото.Це цікава деталь, важлива перш за все заради ностальгії або історичних дописів. Незалежно від відтінків барв, синьо-жовті кольори залишаються Nашими кольорами. Як їх не крути.За мотивами базової книги "Про ідеологію" 🌚Написав Олексій Рейнс "Консул", письменник RAINSHOUSE.com ꑭ

🇦🇲 "Хто він Монте Мелконйан"Часто так буває, що ті, кого дехто лукаво називає "терористом," для інших є народними героями. Нічого дивного, просто інтереси одних цивілізованих націй можуть не співпадати з інтересами кочових малокультурних племен. До того ж, міжнародна дипломатія річ безпринципна і керується інтересами, які надто далекі від інтересів людей на низовому рівні.Монте Мелконйан, Аво (1957 - 1993) - діаспорний вірменин, який захотів воювати за визволення свого народу. Учасник громадянської війни в Лівані, боєць підпільної організації АСАЛА. Його вважають кимось на кшталт терориста не тільки турки, анатолійські чи прикаспійські, це надто очікувано, не тільки московити, а навіть французи - йому довелося відсидіти у французькій тюрмі. Монте приїхав до радянської Вірменії в останні часи існування СРСР і долучився до боротьби за визволення тих вірменських земель, які більшовики від Вірменії відторгнули. Загинув у червні 1993.Це відео - навіть не документальний фільм, а по суті розповідь про нього його дружини Сети на фоті численних його фото, різних періодів життя.Мова озвучення: російськаМова субтитрів: англійськаТривалість: 00:34:17Дивіться, знайомтеся і цікавтеся героїчними особистостями.https://www.youtube.com/watch?v=9z3mk4_Fl5U#Вірменія

Про нинішню історичну пам'ятьВідмовляючись від наших здобутків радянської епохи, ми добряче послаблюємо себе. Чому так - спробую далі пояснити простими словами.Був такий німецький філософ Ніцше. Він писав про волю до влади і про надлюдину. Його люблять праві. В СРСР його якось не любили і точно не прославляли. Зовсім не через те, що начебто він був "предтечею нацизму" - насправді це дурна відмовка. Справа в тім, що більшовики і Сталін зокрема самі були ніцшеанцями і цей факт намагались приховати. Авжеж, вони захопили владу в листопаді 1917, перемогли у громадянській війні, згодом укріпили свою владу, а в 1945 перемогли Німецьку та Японську імперії. Звісно, останнє відбулося за умови потужної підтримки з боку англосаксонських держав, та навіть попри цю допомогу і попри неймовірно великі втрати, які СРСР поніс у тій війні, беззаперечним фактом є те, що радянська влада, армійці та спецслужби тоді були сильними і вольовими. Культ перемоги у тій війні - це по суті, якщо відкинути ідеологічні комуністичні чи соціалістичні маски, культ сили і тріумфу.Уже багато останніх років дедалі більше утверджується в Україні тенденція на 8 чи 9 травня замість відзначення перемоги просто вшановувати жертви, згадувати про них і як ніби чогось соромитись. Таку національну пам'ять я вважаю згубною та деморалізуючою. Такий погляд на ту війну це погляд рожевих поросят, які бояться власного тріумфу, а ще сили та волі - саме того, чого нам бракує сьогодні.Хтось скаже, що нам нема чого відзначати річницю перемоги в тій війні, бо самостійної України тоді не було, а переміг СРСР. Це справді так, України тоді не було на політичній карті світу, а всі українці в лавах Червоної армії та спецслужб підпорядковувались Москві і Сталіну зокрема. Але самостійна Україна є сьогодні. Юридично вона є, тут не йдеться про зовнішнє управління. Правильна національна пам'ять - це перетягти на себе спадок усіх попередніх поколінь українців. І вояки армії УНР, і українці-червоноармійці і сучасні воїни ЗСУ - це спільнота мертвих, живих і ненароджених.Це також була б відповідь тим дебілам на болотах, які люблять копатися в історії України радянського періоду (чого, між іншим, не роблять українські інтелектуали сьогодні) і чомусь, не знати чого, вирішили, що українець-червоноармієць неодмінно повинен був бути ідейним комуністом і прихильником єдности України з Московщиною, а ще з Узбекистаном, Киргизстаном і всіма іншими складовими частинами тодішнього СРСР. Чомусь їхні мізки не здатні розуміти, що напевно більшість тих червоноармійців просто захищали свою батьківщину та свою сім'ю не дивлячись на політичні прапори. І звісно СРСР тоді проводив обов'язкову мобілізацію.Отже, погляд умовного в'ятровича на ту війну це не тільки відмова від власного культу сили і тріумфу, а ще й віддача його нашим ворогам, адже вони тепер отримують фактично монополію на нього, що є дуже невигідним для нас поєднанням психологічних станів - нашого і наших ворогів.