Над суспільством витає упевненість у повторному нападі росії незалежно від кінця війни. Така впевненість базується суто на історичному досвіді кількастолітнього поневолення, на усвідомленні екзистенційно-непримиренної основи війни, на розумінні невгамовної імперськості росії. Наратив про нову війну в разі закінчення цієї навіть якщо і є радше прогнозом, очікуванням, евентуальним припущенням, страхом, пересторогою - все одно переконаність у повторному нападі росії є настільки вкоріненою, що нею навідмах обгрунтовується відмова від компромісного виходу з війни, яка й так передбачає лише згіршання ситуації. Саме тому унеможливлення повторного нападу якраз і лежить в основі пошуків безпекових гарантій для України. Союзники й дійсно розуміють, що доволі легко вдруге атакувати країну, яка замість зміцнюватися обрала цукерманове збагачення. Пропрацьовуються різні моделі: двостороння угода зі США, низка угод із окремим країнами Європи за прототипом статті 5 НАТО, розміщення західних контингентів, відведення військ, створення демілітаризованої зони. За сукупної наявності всього цього повторний напад росії стане неможливим. Якщо ж і цього мало – то ніхто не забороняє рясно мінувати теперішню лінію фронту й таким чином унеможливити її просування вглиб суверенної території – про що Пентагон говорив ще 2 роки тому. Хто боїться повторного нападу чи не довіряє союзникам-донорам – той має замінуватися й забарикадуватися так, щоби джміль не пролетів. Які проблеми?