Imara Notia

#рецензія_на_книгу Переходимо до нових рекомендацій. Вчора я дочитав «Час закриття» Джозефа Геллера, яка є прямим продовженням «Пастки-22» та відчуваю себе найщасливішою людиною. Серед прочитаних мною книг різних авторів по війні, як-от Гашека, Юнґера, Олпорта, Ремарка та ля Рошеля, саме Геллер мені найбільше запам'ятався та прийшовся по душі.Як я вже раніше описував, Ернст Юнґер зміг показати войовничість й чесноти війни (утім, сам погружаючись пізніше в глибокі роздуми та жаль, щодо її існування), Еріх Марія Ремарк зміг найяскравіше показати біль війни, Ярослав Гашек абсурдність та дотепність, П'єр Дріє ля Рошель прекрасно описав повернення, яке часто може сулити лише самознищення та марні пошуки свого місця в суспільстві, яке її не застало, а Алан Олпорт провів прекрасне дослідження з самої демобілізації та повернення додому британців з театру Другої світової війни. Джозеф Геллер відноситься найбільше до категорії Ярослава Гашека. Тільки якщо Гашек показує війну на землі, світ піхотинців, жахливість наземних операцій й бруд фронту, то Геллер показує абсурдність війни з точки зору ескадрильї бомбардувальників («Пастка-22»), війни в повітрі й схожу шизофренію командувань на італійському театрі. Та це ще не все. Геллер пішов далі та глибше, показав абсурдність повоєнної політики («Час закриття»), жадібність і лицемірство бізнесу, соціальні проблеми солдат, які поверталися з війни, а також загалом дивовижність постмодерної культури. Зокрема вирізняє його від усіх описаних вище авторів те, наскільки глибоко він розкриває персонажів своїх книг, приділяючи їм цілі глави. Саме в цих книгах я відчув вперше для себе настільки живі натури. «Пастка-22» давно є шедевром, про який чимало знають, як і про серіал (який я наразі потроху дивлюсь, пізніше розпишу враження), а ось «Час закриття» для багатьох є відкриттям. Пройшло 30 років між цими книгами, але шедевральність останньої нічим не поступається першій. Для розуміння, наскільки вона легендарна, там навіть є Швейк! Так, той самий Швейк Ярослава Гашека. Через певні моменти я сумнівався, що це саме той, але пізніше зрозумів, що лише кількома діалогами та строками він зміг органічно ввести персонажа Гашека в історію, надав продовження його незавершеному роману. Життю після війни. Майстерно описуючи День Демобілізації, вирізоМ і Мереживами, Джозеф Геллер веде свого читача в абсурдний, веселий та пригнічуючий світ війни. Життя ескадрильї й проституток Риму, відчай солдатів й хворобливість командування, яйця з Мальти по 7 центів, квоти й бюрократія, євреї колектори, важка вода, малий гімнюк в Білому домі, стареча депресія здорової людини, гетто автовокзалу, башти близнюків та щастя від щільного візерунку бомбардування. Я наполегливо раджу прочитати ці дві книги його авторства, оскільки вони вражають уяву, перенасичені золотими діалогами, а також не менш вражаючими людьми. Геллер справді надихає. Окремо висловлюю безмежну повагу до Вавилонської Бібліотеки, яка видала ці книги в дуже крутій якості; особливо «Час закриття». За подібні книги не шкода віддати і 600 грн. ЩО ДОБРЕ ДЛЯМАЙЛО МАЙНДЕРБАЙНДЕРА ТЕ ДОБРЕ І ДЛЯ КРАЇНИ

Нещодавно в Херсоні я зміг знову зустрітися з своїм давнім другом. Родом він з Франції, ну і останні 3 роки життя присвячує себе цілком і повністю фільму про діяльність волонтерів в різних точках фронту України. Наразі його великий фільм на стадії завершення, утім, мова не зовсім про це.Днем, коли я виходив з кімнати вмити обличчя, побачив його за переглядом фільму з французькими субтитрами. Звісно, було грішно не поцікавитися. Виявляється, з рік тому вийшов фільм «Intercepted» (з франц. "Перехоплене"), який складається в прямому сенсі цього слова з перехоплень, де рос. військові розмовляють зі своїми родинами.Я ніколи не горів особливим бажанням дивитися інтерв'ю, наприклад, Золкіна, оскільки вважаю, що через обставини, в яких опинилися полонені рф не вийде почути щиру думку. Та й загалом тема колаборантів такова, що на мій погляд вона лишиться здебільшого пустою строкою історії. Не зовсім розумію, як подібне досліджувати напряму та писати про подібне, поміж використання класичних пропагандистських шаблонів (на яких, разом з тим, зазвичай все і будується). Утім, цей фільм думаю відповідає на питання. Перехоплене дає змогу побачити якомога чистішу та артхаусну картину, що відбувається по той бік фронту. Як висловився, зокрема, мій друг, подібні історії є прекрасним матеріалом для романів про війну. Подивитися фільм можете за посиланням нижче, попередньо ввімкнув VPN, оскільки на території України воно не паше.https://www.arte.tv/fr/videos/114590-000-A/interceptes/UPD: як мені підказали, виявляється фільм показували безпосередньо і в нас, тож подивитися можна тут, попередньо купив. https://takflix.com/uk/films/intercepted10% з кожного квитка передають фонду «Повернись живим», ще 50% — творцям кіно.

Штож, радий повідомити, що в нас буде мерч! Поміж футболок плануються і патчі, але то буде трохи пізніше. Перша футболка буде присвячена «Історії Рисі» — роботі одного з найвідоміших структуралістів ХХ ст. Клоду Леві-Строссу. На самій же футболці буде зображений індіанський ведмідь, який був колись вишитий мушлями на безрукавці хайда [спільноти] з комерційного сукна.На вибір два кольори, що будуть зображені нижче. Перший колір — світлий візон. Другий колір — світлий хакі (буде трохи світліший ніж на фото). Футболки оверсайз, тож уважно дивіться на розмірну сітку в Гугл формах, які теж прикріплюю. Там же заповнюється і замовлення. Ціна питання — 1,111 грн за шт.Трохи деталей по футболці: принт дтф, стрейчкулір 200 щільності. Хотілося зробити шовкодрук (як то було на «Традиції і безпорядок»), але його заготовка надто дорога 🤷🏻‍♂️Оплата замовлення: https://send.monobank.ua/jar/4QWBm2et8t4441 1111 2411 3964Куди відправляти, який колір та кількість:https://docs.google.com/forms/d/17Q3LxqQ5WIZt2NJEppuoJrjXvdM26b5kfAeJCKB24gg/edit?hl=uk

#художні_нариси#херсонські_штудіїВсе той же 2023 рік. Рік, коли я найбільше встиг побувати в Дар'ївській територіальній громаді й побачити з Іванівки лівий берег. Це був воістину величний вид. Знаходячись між Кринками та Козачими лагерями, селище на висоті було спроможне показати всю красу плавнів й лазурного Дніпра. Однак, сьогодні його більше не існує. В ньому більше не живуть люди. В своїй книзі «Деокупація» (2022) Ukraïner згадує момент, як їдучи по степам вони побачили таксі. Таксі! На щойно деокупованій території. Утім, все це думається був обман зору та помилка інтерпретації. В тому ж 2023, в районі Новотягинки я теж бачив таксі. Сірий універсал з шашкою, який був значно ближче до лівого берега. Це була розвідка.Спогади того літа лишаються фрагментарними, та кожного разу переглядаючи щоденник я згадую той момент, коли бачив шашку. Коли заповнюючи звітність над головою пролетів Калібр. Коли заходив в затишний будинок. Коли потрапив під мінометний обстріл. Коли вчасно попередив друга про поворот.

#рецензія_на_книгуАлан Олпорт. Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни. Пер. з англійської Любов Пилаєва. Л.: Локальна історія, 2024 — 360 с.Алан Олпорт is peak. Як я вже згадував раніше, Ернст Юнґер, Еріх Марія Ремарк, Ярослав Гашек та П'єр Дріє ля Рошель показали різні барви війни в свій, художній спосіб. Своєю чергою Алан Олпорт зміг це зробити з більш наукової точки зору, підійшовши комплексно до проблеми демобілізації 5 млн британців після Другої світової війни. Думається, це саме та книга, якої мені так довго не вистачало. Він зміг дуже просто пояснити: чому і як зросла шалено кількість розлучень (1935 — 4,100; 1945 — 15,600; 1947 — 60,300); перебільшували роль перемоги Британії в другій світовій війні; цивільні буди в поганому моральному стані та будували відносини з демобілізованими; проходили страйки через неналежну картоплю та повільну демобілізацію; солдати боялися своїх дружин; вираховували пріоритетність з житлом; тємщікі здавали квартири за непомірні суми; фальсифікувати особу в 1945 було легше, ніж будь коли; тривали судові процеси з пом'якшувальними термінами за вбивство коханців; відбулося моральне та медичне фіаско в сфері венеричних хвороб; цивільні та військові намагалися ужитися з різними досвідами війни (де цілком поширеною була фраза — "вступити до лав збройних сил — чи не найшвидший спосіб геть забути про війну"); виданий урядом цивільний одяг став ярликом для демобілізованих (він став ще однією уніформою, виданою на замін старої); як військовослужбовці влаштовувалися на роботу після демобілізації та нескінченно жалілися на ахуївших в тилу, яким діставалися кращі місця; існував чорний ринок цигарок в Європі та алея мародерів (думаю зрозуміло, кого) в Лондоні; не працював соціальний ліфт армії; повертали полонених; варто дивитися на наративи щодо повоєнного життя в Британії та багато іншого. Окремо хочеться звернути увагу на момент з розповіддю про програми по психологічній допомозі. Існування самого по собі ПТСР товком не визнавалося, а Черчилль взагалі не поважав психіатрів, називаючи їх такими собі дармоїдами, які заважають загартовуватися чоловіку та самостійно адаптовуватися до стресових ситуацій. А якщо лікування і відбувалося, то в примусовому та жорстокому контексті. Точніше це навіть радше не лікування, а катування. До 1944 року майже половину всіх демобілізованих за медичними показаннями комісували саме на підставі висновків психіатричної експертизи. Навіть на сьогодні в Британії дуже погано з соціалізацією військовослужбовців. Кожен десятий у британських в'язницях — колишній військовослужбовець, кожен четвертий безпритульний — колишній військовослужбовець. Юнаки, які пройшли армійську службу, втричі більше схильні до самогубства, ніж їхні цивільні однолітки. Алан Олпорт прямо таки кричить про ситуації, які не мали б повторитися в майбутньому. Демобілізація та адаптація це битва, яку не можна в жодному разі програти. Часопис «Локальна історія» проробив неймовірну роботу та видав справді вартісну книгу в наших реаліях. Підтримуйте наші видавництва та військовослужбовців! За гарними психіатрами справді може стояти світле майбутнє, аби тільки вони не вчилися на книгах "Ні Си" чи "Іскуство пофігізма".

Що ж, нарешті надумав провести лекцію по окупації Херсонщини. Планувалося це ще минулої весни, але що поробиш. Очікувано, розповісти весь свій досвід перебування на Херсонщині та процес дослідження не вийде за одну годину, але можу запевнити, що все одно буде багато цікавого. Починаючи від обговорення класичної теми того, чому люди не покидали міста за окупації (та пізніше за обстрілів) і, зокрема, теми економічної системи, яка не змогла запрацювати на повну котушку в Херсоні за 9 місяців. Бажатимете поговорити потім ще більше і глибше за окупацію Херсонщини? Це не є проблемою. Головне щоб як у вас, так і у мене був вільний час. Тема неймовірно цікава та потребує висвітлення. Особливо враховуючи те, що дослідженням окупації Херсонщини особливо ніхто не займається. Якщо ж часу на зустріч немає — до ваших послуг будуть мої 50+ сторінок досліджень за 2022-2024 рік (звісно, це далеко не кінець і готується ще більше). Проходитиме все в рамках клубу "Лібертарій" в антикафе "Підпілля" (вул. Канатна, 79). Чекаємо на всіх бажаючих 22 березня о 15:00 офлайн, або ж онлайн в Zoom (посилання опублікуємо перед заходом). Зокрема після лекції будемо дивитися стрічку "Редакція" (2024) про Херсонщину, яка була знята незадовго до початку повномашстабної війни.

#художні_нариси#херсонські_штудіїВ 2023 році, коли я сидів з гарним другом за борщем й купою інших різноманітних страв, поза рамками інтерв'ю він розповів про свого сусіда. В чому заключалася особливість цієї розповіді? Наскільки йому було відомо з місцевих чуток, ця травмована людина за час окупації на екскаваторі закапувала заживо людей (окупантів... та можливо не тільки їх?) на винному заводі. Достатньо довго я з ним роздумував на варіанти того, чи існує взагалі можливість познайомитися в мене з ним, але зрештою це ні до чого не призвело. Нульовий результат. Можливо він і живе поряд, але все так і лишався недосяжним для інших. Примара окупації. Стражденна, немислима людина. Хто знає, можливо її не існує? Можливо це простий фольклор окупації, створений іншими з їхньої рефлексії? Я вірю в усі версії, як і вірять самі місцеві.Чи представляється можливим повністю передати біль тієї людини? Ні, це неможливо. Утім, як правильно відмітив мій гарний знайомий, ми спроможні пропустити цей досвід через себе, в спробі передати той, що найбільш наближений до реальності. Цим я і займатимусь, засновуючись на неймовірній кількості розмов з людьми за останні роки. «Фіолетова людина» — це нарис про екскаваторщика, який за окупації під примусом окупантів закопував ще живих людей. Нарис про те, як людина втрачає останню надію на краще в житті, перетворюючись на біле полотно.

#НАрх_штудії #екстремальна_філософія Місяць тому на каналі видавництва "Еґаліте" вийшло інтерв'ю з мультикультурною антропологинею Лейлою АбдельРахім, твори якої нерідко відносять до анархо-примітивістського дискурсу. Загалом, мені ця бесіда видалась в однаковій мірі цікавою та нудною. Цікавою, бо Лейла піднімає небанальні теми: Природа як співрозмовник, освіта як колонізація внутрішнього світу дитини (до речі, у проекті Akrateia є навіть переклад її статті про це), наявність у тварин символічно-культурного і т.п.Нудною, бо більша частина інтерв'ю - це порожня балаканина про насильство мови, граматики, гендеру і капіталізму в дусі French Theory. Якщо дуже спростити, головна ідея Лейли зводиться до наступного: людство вступило на "слизький шлях" до цивілізації та всіх її лих, коли чоловіки через певну кризову ситуацію винайшли полювання. Мовляв, люди від початку не були мисливцями і не повинні були ними стати, бо у великих мавп полювання - це лише захисна ситуація на виключні обставини. Лейла категорично не сприймає насильство як феномен, "хижацтво", на її думку, - це головна епістемологічна рамка, яка уможливлює будь-яке домінування і визиск. Хижаки в Природі не порушують балансу, вони зазвичай його підтримують, а от людина, мовляв, так захопилась полюванням, що перетворила його на ключовий аспект існування соціуму. Звичайно, все це є дуже сумнівним з точки зору антропології та археології. Спільноти мисливців-збирачів у переважній більшості випадків були чудово вписаними до своїх екологічних ніш і навіть мали випрацювані механізми "охорони довкілля" через систему тотемічних класифікацій. Як показали Девід Ґребер і Девід Венґров у "Світанку всього", навіть раннє землеробство і тваринництво не мали таких фатальних наслідків для добробуту і способу життя людей, як прийнято вважати серед анархо-примітивістів. Сотні тисяч років люди гармонійно взаємодіяли з Природою без постмодерністських викрутасів: вони не просто визнавали її за співрозмовника, вони буквально спілкувалися з нею, з тими таємничими істотами, які ввижаються нашій секулярній свідомості у подобі "тварин" та "рослин", а також тими істотами, чиї "тіла" не належать до грубої матерії (себто духами).В описах інтерв'ю заявлена "ґрунтовна критика" Джона Зерзана і Теда Качинського, яка на ділі звелася до похвали першому (за винятком того, що той заперечує все символічне) і повного знецінення другого, бо той - який жах! - заради Природи й людини вбивав інших людей (кількох CEO технологічних корпорацій та їхніх головних інженерів, ага 🌚). Звісно, такий анархізм миролюбивих поні також має повне право на існування, однак капіталізм він не поборе, що демонструє екзистенційний приклад самої Лейли, яка чудово вписалась у систему престижних освітніх інституцій Заходу.Воістину, замість таких балачок в інтернеті нам потрібні жар племінних вогнищ, ритуали жертвопринесення (передовсім ворогів та самих себе), радісне напруження м'язів під час полювання не заради втіхи, а заради потреби, - нам потрібен віталізм на максимумі замість словесної ризоми відомої "французької хвороби".

#херсонські_штудії Достатньо довго думав на тему того, що, як називають певні волонтери — "люди зажралися!!". Історія не нова: коли приїжджає чергова машина з продуктовими наборами від тієї чи іншої організації, кількість людей, що роблять запити на більш якісні харчі або просять прибрати ті чи інші позиції (як-от борошно, з якого нічого робити, коли в тебе 3 роки світла немає, або ж макарони, яких вже мультимульйон) зростає в геометричній прогресії. Власне, саме виходячи з цих запитів багато волонтерів і каже, що люди з роками все більше зажираються. Варто зауважити, що багато організацій їздять в популярні місця, де могли б швидко все зробити завдяки скупченню народу та скласти красиві фото-звіти. Головний нюанс заключається же в тому, що коли до тебе роками приїжджають одні й ті самі (+/-) продуктові набори, а самі організації кажуть, що фінансову допомогу не впроваджують через n-причину (як-от наборів зате можемо видати більше), цілком є очікуваним, що реакція буде приблизно наступною: "якщо вони в будь-якому разі приїжджатимуть до нас з цими наборами, харчів з яких в нас і так багато... можливо варто перепитати, чи можна отримати щось інше? будь це фінансова допомога, я би сам міг піти купити потрібне родині, але в даній ситуації що лишається, особливо коли привозять якісь неїстівні речі, або ті, яких і так валом та нікуди дівати?". На мій погляд, це є цілком резонною відповіддю на обставини, що утворюють самі організації. Проблема ж криється в тому, що часто до людей прислухатися то і не бажають, сприймаючи все абсолютно поверхосно та однобоко. І справді, легше сказати "зажралися", аніж переосмислити власну смету. Принаймні судячи з нового проекту на наступний рік, в Херсон таки піде фінансова допомога від нашої організації, без купи продуктових наборів і т. д.

👋Усім привіт!🔥Майдан — це найвідоміше українське народне повстання сучасності. Є кілька значних контрпозицій щодо його характеру, сутності та ролі: верховенство демократії / державний переворот, проплачений західними країнами / стихійне народне повстання тощо. У цей день ми хотіли би згадати Сергія Кемського і поділитися його дещо ширшим поглядом на цю подію. 👤Сергій — це український політолог і журналіст, учасник обох українських революцій, який загинув 20 лютого 2014 від пострілу снайпера на Майдані у дні важких боїв.✍️ Перед його загибеллю український інфопростір побачив есе Сергія, в якому він описав власне бачення демократичного і лібертарного шляху розвитку Майдану. Воно полягає в розвоєві народом власної суб'єктності через створення організацій, спілок і груп на засадах всебічної самоорганізації, яка мала би привести до формування органів низової демократії по всій Україні.📚Запрошуємо ознайомитися із твором «Чуєш, Майдане?» Сергія Кемського на нашому сайті.👉Дізнатися більше про Сергія Кемського можна на його профілі у проекті «Меморіал».Ми невеличкий колектив і вдячні будь-якій підтримці, тож якщо ти хочеш допомогти, див. за посиланням «Як підтримати проєкт?».«Низовина» в InstagramSyg.maДрукарня