Imara Notia

#вирізки #окупація #херсонські_штудії Лесь Белей. Його називали морем. Балада на дев'ять голосів. Дніпро: Kovyla Publishing, 2025 — 216 с.Як працюють волонтери на Лівобережжі Херсонщині після деокупації регіонального центру? Сказати щось однозначне з цього приводу мені складно. Більшість свідчень, які я зустрічав за роки, базувалися на тому, що зазвичай волонтери їздили в обласний центр, подовгу не лишаючись на Лівобережжі. Ті ж, хто працював у відкриту (наприклад, як Максим Кілдеров в перший місяць окупації Нової Каховки) — зрештою згорнули свою діяльність або на зовсім, або стали працювати "по-тихому" (адресна доставка). Власне, останній варіант і зустрічається в свідченнях Андрія Книги, які наводить Лесь Белей в своїй книзі. За його словами, навіть через 1,5 роки після підриву дамби, вони продовжують підтримувати місцеве населення на Лівобережжі, передаючи зібрані кошти волонтерам, які безпосередньо проживають там. На місці вони закуповують та формують різні набори (продукти, ліки), доставляючи їх людям.Раніше вони навіть співпрацювати з одним магазином: власник дозволив зробити у нього пункт видачі допомоги під прикриттям торгівлі. Ну і це вочевидь було зручно, оскільки людина виходить з допомогою, ніби з покупками. Пізніше діяльність там згорнули, оскільки в грудні 2023 року стався приліт. З-поміж інших свідчень, які пов'язані з торгівлею на Лівобережжі, нещодавно розповіли достатньо цікаву інформацію щодо контрабанди. Власне, як я згадував в своєму дослідженні, на Лівобережжі проблеми з ліками були ще в 2022 році, та дістати навіть російські було іноді проблематично (знову ж таки, чимало торгашів рвалися в регіональний центр). Ставлення до людей різне буває, та поки волонтери намагаються ризикуючи своїм життям допомогти в такі важкі часи, бувають й вражаючі контрабандисти. Так, наприклад, в одному з селищ Лівобережжя, торгаш продавав українські ліки, однак за захмарними цінами. Ймовірно, такий продаж українських ліків кришували самі окупанти, оскільки до цього я розглядав тільки два варіанти з можливістю отримати українськими/імпортними ліками: українські або рос. волонтери.

#окупація #херсонські_штудії Що ж, радий повідомити що ще 50 сторінок роботи позаду. Нова частина дослідження по окупації готова! Відверто кажучи радий, що вона вийшла такою, якою є зараз. Впродовж року я чимало хвилювався на рахунок того, що обрав надто складні теми для розгляду, однак зрештою зустрів багато людей, які погодилися мені допомогти. Ви не знайдете їхніх імен чи прізвищ в джерелах, не знайдете їхні нинішні місця роботи. Однак я їх завжди пам'ятатиму. Безмежно вдячний всім людям за те, що допомогли більш глибоко розібратися в складній темі окупації.Так, я не повноцінний вчений, а досі лише є студентом. Тільки-тільки вчусь писати. Та попри все мені радісно від того, що є можливість займатися такою важливою темою роками. Дякую, що змогли мені довіритися. P. S.: перший розділ з владою сприймайте радше як експеримент. Біографістика дивна річ, та виділити якихось конкретних вчених як в усній історії та мікроісторії попросту не вийде. Коли я займусь книгою, то розділ про становлення влади виконуватиме роль довідника, що допоможе приблизно зрозуміти ситуацію на Херсонщині незадовго до повномасштабної війни. Інші два розділи (про рух опору та священнослужителів) є цілком самостійними та я ними достатньо задоволений. Звісно, хотілося б додати більше різних додатків та інформації, однак поки це зробити є неможливим. Та й невеликий відпочинок теж хочеться взяти. Нижче скину посилання на Гугл диск, куди закину як цю роботу, так і оновлену за 2024 рік; +версію англійською з наукового журналу, тож якщо є зацікавлені знайомі з заходу — сміливо діліться.Чи могла б ця робота бути кращою? Авжеж. Однак всьому свій час. З роками я наб'ю достатньо руку, щоб розписати всю глибину та особливості окупації Херсонщини. Водночас план на наступну роботу та книгу вже розписаний, тож очікуйте. Дякую за підтримку. https://drive.google.com/drive/folders/1EOR_oC1Mms8b4m5yllHRbUfGQBUMRS1z?hl=ru

Так, постів по науковим роботам давненько не було... Однак з липня думаю почну до них повертатися, зараз же категорично зайнятий своїм дослідженням по окупації. Нова частина вже буде готова в червні. В ній я розкрию трохи бекграунду зі становлення влади на Херсонщині, "класифікацію" (якщо так можна сказати) руху опору, ну і життя священнослужителів з обох сторін Дніпра.Щодо інших гарних новин, то обзавівся календарем. Давно мріяв собі якийсь взяти та повісити, однак жодні не подобалися. Тут же все інакше: календар з Херсоном. Для більшого розуміння, квіти на кожній будівлі — місця, куди раніше прилітали снаряди. Утім, про що мова, я біля цих будівель й живу роками, для мене вони вже як рідні. Запропонували ще чогось намалювати, ну і я то шо, звісно не відмовився. На останньому фото ви можете побачити мою одну з перших поїздок в Херсон, коли я їхав туди від адміністрації Одещини (точніше, гуманітарного штабу), наприкінці грудня 2022 року. Тоді ми потрапили в Антонівку, ну і на зворотному шляху до центру міста побачили пожежу, яку побігли допомогати гасити. Очікувано, пожежники в той момент приїхати не змогли, чудом локалізували своїми силами. Власники, на щастя, не постраждали, оскільки спали в сусідньому будинку, однак всі документи згоріли. Досі задаюсь питанням, як в них справи після років війни й нищівних руйнувань в Антонівці.

#рецензія_на_книгуЩо ж, сьогодні думаю можна поговорити і не про одну книгу. Справа полягає в тому, що про наукові книги мені зазвичай є в рази більше, що написати. Репортажі ж просто мене занурюють в світ, який я намагаюсь пережити разом зі згаданими в них людьми. Роботи Тохмана, Капусцінського та Катажини Боні є тому прикладом. Войцех Тохман — один з достатньо відомих польських журналістів. У 2006-2007 роках викладав у Інституті журналістики Варшавського університету, а у 2009 разом із Маріушем Щиглем і Павлем Ґузлінським заснував Інститут Репортажу. Українською перекладено 3 його роботи: «Ти наче камінь їла» (2009; 2022); «Сьогодні ми намалюємо смерть» (2023); а також «Піяння півнів, плач псів» (2024). Загалом, всі вони складають собою серію, яка розповідає про геноциди по світу.Перша про війну в Боснії та Герцеговині, друга про геноцид в Руанді, а третя про геноцид в Камбоджі. Автор, вочевидь, орієнтувався на Ришарда Капусцінського, однак все ж приділяє більше уваги особистим історіям людей, аніж власним переживанням. Це не є жодним чином погано, просто мені більш близький за стилем повіствування Капусцінського. Тохман приділяє дуже багато уваги деталям. В усіх трьох книгах він намагається передати максимально близько те, що і як переживають люди. Наприклад, сцени різанин та ґвалтувань в Руанді, як в Камбоджі рідні садили своїх дітей в клітки на десятиліття через психічні розлади, або ж ідентифікація понівечених тіл в Боснії та Герцеговині. Думаю, читання подібного може довести чутливих людей аж до блювотного рефлексу. В моєму випадку просто кидало в спогади побаченого на Херсонщині. Особливо можна похвалити автора за те, що він висвітлив тему недобросовісності міжнародних організацій, які виділяючи великі бюджети на, наприклад, ідентифікацію тіл, не дуже поспішають розбиратися з завалом справ. Краще розтягнути все на мільярд років, провести тисячу тренінгів, тим часом як родини померлих й самі вже помиратимуть. Помиратимуть від старості, а на заміну дітям приходитимуть онуки, правнуки і т. д. Звісно, подібне актуально не тільки до країн, описаних вище. До міжнародників в Україні часто не менше питань. Особливо якщо ми заводитимемо мову за їхню "близькість" з людьми. В мене іноді виникає відчуття, що подібне попросту відсутнє. Не дивно, що люди як за війни в нас, так і після геноцидів в різних країнах, дивляться достатньо скептично на реалізацію міжнародних організацій. Утім, так, зате можна в звітності донорам написати, скільки крутих тренінгів по [вставте англосаксонську термінологію] ми провели. Всі, кого цікавить тема геноцидів в різних країнах по світу, а також яку в них роль грали цивілізовані гегемончики — обов'язково рекомендую до прочитання. Думаю, ви не пошкодуєте, ознайомившись з роботами Тохмана, які до того ж невеликі за розміром. Окремо дякую видавництву «Човен» за те, що вони все якісно зшили та видали. Можливо, коли в мене вже буде напоготові книга по окупації Херсонщини, я звернусь до реалізації мрії саме до них.

Їж багатих мікропластик! ✊🎉У новому дослідженні, опублікованому Nature Medicine, порівнюється біонакопичення мікропластику нашими внутрішніми органами. Аналізуються зразки печінки, нирок та головного мозку двох груп людей - померлих у 2016 та 2024 роках, а також законсервовані зразки мізків за період з 1997 по 2013 роки. Так в дослідженні вирізняється чітка короткочасна і довготривала динаміка — концентрація пластику в наших тілах лише зростає. Загальна маса пластику в мозку, зросла на ≈50% за останні 8 років. Також дослідна група звертає увагу на підвищене накопичення мікропластику саме в мозку, порівняно з іншими органами і проводить статистичну кореляцію із випадками деменції. Проаналізувавши зразки мізків людей, що за життя мали деменцію, вчені виявили значення перевищення кількості мікропластику, в порівнянні з контрольною групою. Звичайно, для гучних заяв про причетність мікропластику до неврологічних хвороб зарано, адже атрофія мозкової тканини та інші процеси, характерні для деменції, можуть бути причиною затримки мікропластику в мозку, а не навпаки. Побут сучасності неможливо уявити без пластику — упаковка, одяг, техніка — буквально більшість товарів мають у собі пластик.І навіть, відмовившись від пластику в повсякденному житті, нано- і мікропластик знайде тебе у повітрі, воді, їжі. Вчені виокремлюють такі потенційні впливи мікропластику на організм — захворювання шлунку, респіраторної та репродуктивних систем, деякі види раку. Можна знову сподіватися що система знайде рішення цій проблемі. Що технології все "порішають". Але ми не настільки наївні. Тільки крах техно-індустріальної системи звільнить людей, тварин та Природу. А поки.. живемо з пластиком в мізках та яєчках.

#вирізкиРишард Капусцінський. Ще день життя. Переклад з польської Олеся Герасима. Чернівці: Книги — XXI, 2015 — 128 с.Достатньо класичне питання, яке я чую протягом повномасштабної війни в інфопросторі: коли вже можна буде нормально взимати покинуті машини на потреби ЗСУ? Дійсно, бюрократичні процедури іноді дивують, та й складно точно сформувати власну позицію щодо подібного питання. Утім, не однією Україною, подібні ситуації та вагання (в тій чи іншій формі) траплялися не тільки в нас. В 70-х роках, коли війна в Анголі була в самому розпалі, по всій країні були закинуті численні машини португальців, які виїхали. Для довідки: упродовж останніх двохсот років, португальці постійно споряджали збройні експедиції, щоб підкорити країну. Миру не було. Ну і це одна з причин такої розпорошеності Анголи, де величезні відстані є безлюдною пустелею. Капусцінський неодноразово цікавився в місцевих військових, чому вони не візьмуть собі в користування ті автівки? Навіщо їздити на вантажівках, які розвалюються на ходу? Відповідь була єдиною: автомобілі, залишені португальцями, є власністю португальців. Немає грошей, щоб викупити ті авта, навіть немає з ким поговорити, бо їхні власники в Європі. Судячи з усього, повальна работоргівля (Ангола була одним з найбільших постачальників рабів) та війни довели місцеве населення до того, що навіть коли їхнього одвічного поміщика немає поряд — доторкнутися до власності не піднімається рука. Подібні деталі, безумовно, здатні ще більше розкрити відчай, який панував серед людей за сторіччя работоргівлі та війн.

#херсонські_штудії Сьогодні з'явилася новина, що 3 жінки постраждали від дрона, їдучи саджати картоплю в зоні бойових дій. Причиною ж, за висвітленням журналістів, стало так зване "перемир'я". Хейт з усіх щілин не змусив на себе чекати, та чимало коментарів дійсно вражають своїм "глибоким аналізом". Мовляв, яка ж тупість! "Тупість має засуджуватися". Однак, що ж дійсно відбувається в психології людей, які живуть в зоні бойових дій та продовжують вести своє господарство? Сподіваюсь, нема потреби розжовувати момент, що часто людям дійсно нікуди податися, або ж ці спроби призвели до провалу та повернення на рідну землю. За постійних обстрілів, будь це Донбас, Херсон, відчуття небезпеки в тій чи іншій мірі атрофується. Однак, водночас, люди активно починають перебирати варіанти, в яке місце або час краще їхати; скажімо, в магазин. Схоже стосується і ведення домогосподарства. Біля гуртожитку, де я раніше жив (вулиця Університетська), взагалі підійшов до типографії можна було зустріти кур на узбіччі. Неподалеку від річки, господарі випускали їх періодично погуляти.Причин, чому жінки з сьогоднішньої новини поїхали саджати картоплю може бути безліч. Однак вони точно не обмежуються "перемир'ям". "Які тупі, вірять російській пропаганді!". Да от тільки зачасту люди, які продовжують своє господарство в небезпечних зонах, мабуть, ще менше вірять в подібні заяви за величних коментаторів. Підозрюю, причина криється в більш приземленому: надії, що обстрілювати в цей день будуть менше. Надії, що ще вдасться чимось зарадити собі й позабути про жахи війни.Зокрема, думається, чимало геніїв, називаючих таких людей "охлосом" здивувались би кількості випадків, коли ти дійсно хочеш чимось зарадити собі на годину-дві в зоні бойових дій. Будь це випивка з друзями, мангал перед Дніпром, або ж посадка картоплі. Марю, що чимало випадків можна було б пояснити і подібним. Вірю, колись ми збагнемо самих себе в цій війні. Та й я входжу в цей список. Міський божевільний, що гуляє над снарядами в пошуку розмов та слідів нашого недалекого минулого. До речі, станом на зараз, найсмачніші бургери в житті я спробував саме перед берегом Дніпра, майже рівно тиждень тому.

На днях, перед тим як поїхати з Херсону, нарешті додивився серіал «Пастка-22». Абсолютний пік.Щодо сюжету: очікувано, за 6 серій змогли розкрити лише частину книги. Зокрема, купа подій з оригіналу були як суттєво зміщені в хронології, так і переосмислені. Ймовірно, великою мірою саме цим були незадоволені фанати, ставлячи гнівні смайлики на стримінгових ресурсах. Наприклад, поки Йосаріана називають "Йо-Йо" з самого початку серіалу, в книзі це сталося лише практично в самому кінці. Або ж деякі моменти, які не сталися в оригіналі, були відтворені тут (включно з додаванням абсолютно нових подій, які не згадувалися в книзі). Однак, незважаючи на всі зміни, вважаю що серіал вдався на славу. Навряд взагалі реально екранізувати ту геніальність та віртуозність діалогів, які написав Геллер. Автори серіалу, на мій погляд, обрали вірний шлях. Окремий респект за саму картинку, так як жовтий фільтр протягом фільму передає як неможливо краще ті події на Піанозі. Акторський склад підібрали теж божественно. Хоча Йосаріан, мені здається, в книзі був все ж більш меланхолійним.Серіал або книга?Одне іншому не заважає. Хронологія з перегляду, звісно, може бути обрана тут вільно. Однак, можливо, я би все ж порекомендував спочатку серіал. Пізніше, вже читаючи книгу (найкращий переклад з англ. в Миколи Мещеряка; «Пастка на дурнів», 1988), ви зможете відчути якомога крутіше майстерність пера Джозефа Геллера. Надалі, обов'язково, не забудьте звернути увагу і на книгу «Час закриття», яка є прямим продовженням історії. Дякую Геллеру за цей чудовий, абсурдний та цинічний світ на 900+ сторінок. Пастка-22 залишиться назавжди в моєму серці.— Дякуй за те, що здоровий. — Страждай, що не завжди таким будеш. — Радій з того, що живий. — Гнівайся, що доведеться вмирати.

Останнього разу, коли я їздив до друга в гості, він запропонував подивитися фільм Бондарчука «Вулкан». Артхаус, який надихнув мене на нове розуміння буденності, а також окупації. За своє життя я подивився небагато фільмів чи серіалів, однак ця робота мене зачепила за живе. Фільм розповідає історію ОБСЄшника Лукаса, що опинився в Бериславі (Херсонська обл.), та де він стає гостем місцевих, зіштовхуючись з абсолютно новим всесвітом, у якому життя здається повністю відірваним від будь-якого звичного укладу. Хоч картина і є дебютом Романа Бондарчука в ігровому кіно (2018 рік), однак ті деталі, які він вклав в неспішну оповідь вражають своєю реалістичністю. Комунікація міжнародних організацій та поширення інформації через телебачення зображені неймовірно детально 🌚 Так і повертає нас до 2022 року, який ми запам'ятаємо назавжди. Коли дійдуть руки, треба буде глянути і його стрічку «Редакція», яка нічим не має поступатися «Вулкану». Поціновувачі українського кіно та артхаусу — ваш вихід. Якщо не чули про фільм або досі відкладаєте перегляд стрічки, то краще якомога швидше виправляти ситуацію.

#херсонські_штудії Трохи рефлексії. Захистив сьогодні свою а-ля курсову роботу по Херсонщині, яка, утім, ще в процесі написання. Однак, можна безумовно радіти тому, що процес рушив з мертвої точки, бо ж останні місяці я неймовірно довго колупав собі голову щодо того, як краще інтерпретувати та висвітлювати життя руху опору та релігійних установ. Особливо враховуючи те, що нарешті став складатися пазл з життям на Лівобережжі. Судячи з усього, нову лекцію по окупації в травні не зможу провести за браку часу 🤷🏻‍♂️ Утім, приводу для суму теж немає, бо повернусь обов'язково з новими напрацюваннями, як завершу до кінця цю частину дослідження. Сподіваюсь, це вже буде незабаром, цього літа. Після цього можна буде і в гори рванути...В Херсоні ж все по-старому. Щиро здивувався тому, що в мене в один момент по вулиці перестали курсувати маршрутки. Причина: надто висока активність дронів. Утім, це виглядало якось трохи награно, враховуючи що невдовзі все відновили, а от дронів стає не менше. Воістину артефакт нашої епохи: новина "вибачте, тимчасово змінили маршрут через надто високу активність дронів на цій вулиці". Незабаром, без додаткових постів, поїдаючи смаколики на шляху додому, переді мною знов проїхали рідні маршрутки. Мої випучені очі мабуть треба було бачити. Хочеться одного дня знайти час та добру нагоду поспілкуватися з водіями цих самих маршруток. Хто-хто, а вони набачилися різного. Люблю Херсон. Люблю людей, з якими щодня зустрічаюсь, та радий тій можливості, що можу розділити їхній біль. Невдовзі, за логікою, буду відповідати за допомогу пораненим від своєї організації. Останніми товком ніхто не займається по Херсону, концентруючи увагу на фінансовій допомозі іншим групам населення; яка, утім, за словами купи інших організацій, часто не доходить до потребуючих. Водночас, мене трусить від злості на багатьох відірваний від реальності кластерах і донорів. Можу завірити буденного читача, що їхні рекомендації добровільно-примусового порядку стають все більш унікальними. В будь-якому разі не опускаємо руки. Херсон наповнюється зеленню, а я новими силами для роботи. Літо — прекрасна пора року для спілкування на терасах. Особливо, якщо ми кажемо за місто, що стало мені таким рідним.