Книжкова жаба

У 1930 році іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет опублікував книгу «Бунт мас», яка й досі здається лякаюче пророчою. Це геніальний трактат, що описує культурну кризу Європи, пов’язану зі зміною ролі мас у суспільстві. Його головною мішенню були не бідняки чи робітничий клас, а новий тип людини, якого він назвав «масовою людиною».У «Бунті мас» Ортега-і-Гассет дає визначення поняттю «маса»: «Маса — це всякий і кожен, хто ні в добрі, ні в злі не міряє себе особливою міркою, а відчуває себе таким, як усі, і не тільки не пригнічений, але й задоволений власною невідмінністю». «Маса — це ті, хто пливе за течією і позбавлений орієнтирів. Тому масова людина не творить, навіть якщо її можливості та сили величезні».«Масова людина», як стверджував Ортега, визначається не доходом, а ставленням до життя. Це звичайна людина, повністю задоволена собою, яка не вимагає від свого характеру чи інтелекту нічого вищого і водночас наполягає, щоб її посередність вважалася правом. Вона не схиляється перед досконалістю, компетентністю чи вищими стандартами. Вона дивиться на них із підозрою або образою. Те, що попередні епохи вважали привілеєм небагатьох — політичний вплив, культурний авторитет, право формувати суспільство, — «масова людина» тепер вимагає як належне, не докладаючи жодних зусиль, щоб піднятися вище середнього рівня.Ортега вважав, що такий тип людини був породжений самим успіхом сучасної цивілізації. Підвищення рівня життя, загальна освіта та ліберальні інститути дали звичайним людям безпрецедентну владу й комфорт. Але вони не породили відповідного почуття відповідальності чи смирення перед вищими досягненнями. У результаті виник бунт: «масова людина» відмовлялася визнавати авторитет вищого знання, культури чи характеру. Вона вимагала, щоб усе було опущено до її рівня. Вона прагне бачити посередність і сірість стандартом.Небезпека, як попереджав Ортега, полягала в тому, що цивілізація не може вижити, якщо її центральні актори більше не поважають стандарти, які зробили її можливою. Коли середнє починає домінувати, не прагнучи ні до чого більшого, досконалість підривається, інститути занепадають, а політика перетворюється на вираження образи, а не відповідальності.Діагноз Ортеги залишається тривожним, тому що це не скарга на бідність чи виключеність. Це попередження про самовдоволену посередність, озброєну владою, і про те, що станеться, якщо посередність отримає абсолютну владу. Фактично, це застереження про те, що в разі подібного сценарію фінал суспільства чи держави може бути катастрофічним.За кілька років до приходу Гітлера до влади Ортега пише про те, що європейські моральні заповіді втратили силу, а інших поки що не видно, констатуючи факт і передбачаючи наслідки. Для того, щоб описати цей феномен, автор наводить як приклад таку ситуацію:Циган прийшов на сповідь, але проникливий падре спочатку запитує, чи вчив він коли-небудь Божі заповіді. «Хотів був, — відповідає циган, — але почув, що їх начебто скасують».Те саме, на думку Ортеги, відбувається з європейськими заповідями. Хосе Ортега-і-Гассет робить висновок, що «Європа втратила моральність, і колишню масова людина відкинула не заради нової, а для того, щоб не дотримуватися жодної». Масова людина, згідно з автором, «просто позбавлена моралі». До речі, попри те, що книга вийшла майже 100 років тому, цей висновок чудово пояснює тотальну хвилю корупції під час війни в Україні. Аморальність і безпринципність мотивують корупціонерів.До речі, за радянської влади ця книга була заборонена і вперше опублікована в журналі «Питання філософії» лише у 1989 році. А тепер подивіться на Україну та нашу владу...Підписатися на Книжкову жабу

Це історія, яку я декілька разів чув від свого друга Стівена. Він обожнює розповідати її, хоча на його місці я б тримав її у таємниці.«Ми були в Німеччині, на якомусь літературному фестивалі. Після презентації сиділи в холі готелю — Харукі, я і ще кілька людей, яких тепер уже немає сенсу згадувати.До мене підійшов якийсь чоловік. Непримітний. Светр, окуляри, ноутбук під пахвою.— Містере Кінг, я розкрив секрет літератури.Я підняв голову від склянки.— Вітаю.— Я написав промпт для штучного інтелекту. Він створює геніальний роман за дванадцять хвилин.— Так. Так.— Ви не вірите.— Чому ж. Я щодня вірю в щось нове.— Назвіть тему. Будь-яку. Якщо роман буде гірший за ваші, я заплачу п’ятсот доларів.Я подивився на Харукі.Гроші є гроші.Ми піднялися до мого номера й замкнули двері. Чоловік поставив ноутбук на стіл. Я продиктував: маленьке американське містечко, зниклі діти, старий будинок і зло, яке прокидається кожні двадцять сім років.Чоловік увів свій промпт.Рівно через дванадцять хвилин роман був готовий.Я прочитав першу сторінку. Потім другу. На третій відклав склянку. На п’ятій попросив усіх не розмовляти.За годину я дочитав і довго дивився у вікно.— Непогано, — сказав нарешті.Я завжди кажу “непогано”, коли хочу когось убити.Тоді взявся Харукі. Він замовив самотнього чоловіка, кішку, висохлий колодязь, джазову платівку і двох жінок, одна з яких, можливо, існує лише уві сні.Дванадцять хвилин.Харукі читав мовчки. На середині попросив віскі. Наприкінці — ще одне.— Він навіть пояснив кішку, — сказав Харукі.Це було серйозно.Ми викликали Умберто.Може, вирішили ми, це лише вправна компіляція. Статистичний фокус. Машина переставляє знайомі слова, а нам здається, що між ними виникає сенс.Умберто з'явився у халаті. Він був не в гуморі.— Що сталося?— Цей чоловік розкрив секрет літератури.— Знову?Йому пояснили.Умберто сів до ноутбука і продиктував: середньовічний монастир, таємна бібліотека, загублена книга Арістотеля, серія вбивств і суперечка про те, чи сміявся Христос.— Цього досить? — запитав чоловік.— Для поганого письменника — забагато. Для доброго — побачимо.Через дванадцять хвилин роман був готовий.Умберто читав найдовше. Повертався до попередніх розділів, робив нотатки на серветках, двічі перевіряв цитати латиною.Нарешті закрив ноутбук.— Усе правильно, — сказав він. — Навіть помилки зроблено навмисно.У номері стало тихо.Перед нами сидів чоловік, який одним промптом міг залишити без роботи всіх письменників світу. Йому не потрібні були роки, редактори, аванси, алкоголь, розлучення, депресія і ранкове відчуття, що вчора ти написав суцільне лайно.Йому були потрібні дванадцять хвилин.— Я хочу опублікувати промпт у відкритому доступі, — сказав він. — Література має належати людству.Я повільно поставив склянку на стіл.Харукі перестав усміхатися.Умберто зачинив вікно.Троє найкращих людей у бізнесі. І якийсь ідіот вирішив зруйнувати бізнес.Мені невідомо, чим усе закінчилося, бо я блював у ванні номера.Умберто і Харукі потім не хотіли нічого розповідати.Але, схоже, всі питання вирішили якудза з мафією». (с) Максим ГолубєвПідписатися на Книжкову жабу

Стосовно Карла Маркса: ми всі вивчали про боротьбу класів, а що таке класи у світі - це бідні й багаті. Бідні не люблять багатих - звідси боротьба. Але тут це накрилося мідним тазом. Тому що жлоби, насправді, - це клас, де багаті й бідні не мають жодного значення, бо бідний жлоб і багатий жлоб - все одно жлоби. Тому класова близькість бідного жлоба ближча багатому жлобу, а не бідному інтелігенту. Тому бідний жлоб завжди голосуватиме за багатого жлоба, а не за бідного інтелігента. Тобто бідний жлоб і багатий жлоб - це один клас, і Маркс пролітає.Деякі люди просто не думають, що вони роблять, вони безвідповідальні.Коли це просто Вася — то одне. Але коли в парламенті приймають дебільні закони — то інше. І саме дебільні закони відкривають шлях корупції. Рагулі відкривають шлях корупції, бо вони не мислять інтересами держави.Українці хочуть щоб президент був такий справедливий як Ісус Христос, красивий як Ален Делон, щоб він був бідний як Робін Гуд але щоб він усе всім роздавав - щоб він був Янголом! І ще був талановитий, такий як Наполеон.Можливо цей народ вирішить, що країна ця не має існувати, і що цей народ не має існувати, все можливо. Тоді, значить так. Але можуть бути люди яким це не сподобається, і вони будуть шось робить...Українці, вони чемпіони по такому я би сказав циклічному суїциду.Я завжди казав, що українців ніхто не може перемогти крім самих українців. І весь час вони це доводили, протягом всієї своєї історії.А шо ти з цим зробиш? Ніх*я! Я їм кажу, шо вони дураки, я їм весь час це кажу. Вони дурні і безвідповідальні, вони як діти... Я не політик, і я можу говорить про свій народ не намагаючись йому сподобатись. Так є.* Жлоб і рагуль — це майже одне й те саме. Хоча рагуль — більш вишукане визначення. (с) Лесь Подерев'янськийПідписатися на Книжкову жабу

📚 Книга, яка 200 років формує військове мислення світу — тепер українською.Геніальний німецький військовий теоретик Карл фон Клаузевіц створив працю, що стала головним підручником із військової стратегії на два століття вперед. Основою його аналітики стали військові кампанії Фрідріха Великого та Наполеона, а вплив книги на війни ХХ століття важко переоцінити. Видання підготувала дружина після смерті Клаузевіца.Історія цього українського видання — окрема й драматична.Перший переклад книги «Про війну» був зроблений у Києві ще 1936 року, але майже весь наклад знищили. Причина — до роботи над виданням були причетні військові, яких згодом репресували та розстріляли. Здавалося, переклад втрачено. Але кілька примірників дивом збереглися. Як відомо — рукописи не горять.Сьогодні ця фундаментальна праця знову доступна українським читачам — із вступним словом Валерія Залужного, який у відео розповідає, чому ця книжка залишається важливою для розуміння війни і сьогодні.📖 «Про війну» — вже у продажу.Друзі, будемо вдячні за репост. Це справді важливо.

Поки ми з’ясовуємо, чий Булгаков і кому ставити пам’ятники, французи роблять для української культури щось вагоміше. У мене тепер є з чим приходити до них в гості 🤗.Vasyl Stus. « Palimpsestes. Poésie et lettres du Goulag » — поезія і табірні листи, у перекладі й з передмовою Жоржа Ніва (славіста, учня Пастернака, найавторитетнішого французького голосу про радянський тоталітаризм).Ніва назвав свою передмову «Спротив тиранові зробив українського поета — поетом європейським». Не всупереч українському. Завдяки тому, що Стус відмовився зрадити себе.Бо є у нього слово, якого немає в інших мовах, — «самособоюнаповнення». « Car vivre n’est pas vaincre les limites. / C’est s’accoutumer, et soi-même / s’emplir. »( «бо жити — то не є долання меж, / а навикання і самособоюнаповнення»).Стус незручний для всіх, хто мислить категоріями замість людей. Російська імперія намагалася стерти в ньому українця — і він став аргументом проти неї. Але так само його не привласнити й тим, хто вимагає від людини спершу бути функцією групи, а вже потім собою.І це потрібно нам. Ми нещодавно розмовляли на форумі в Одесі (#Ukrainian Cosmopolis), що війна загартувала українську ідентичність, але вона ж несе спокусу дробитися: був на фронті — не був, виїхав — лишився, якою мовою говориш. Найкраща протиотрута — пам’ятати, що всі ми передусім одне ціле, попри різний досвід. Стус — про це: людину не можна звести до категорії, до графи. Вона наповнюється собою, а не «спільним благом» ціною самої людини.Це потрібно і французькому читачеві. Франція веде свою суперечку про межу між особою і колективом. З одного боку — спокуса звести людину до «правильної» ідентичності. З іншого — республіканська обіцянка, що громадянин не зводиться до групи ніколи. Стус заплатив за відповідь життям. І довів що благо не вливається ззовні, воно наповнюється зсередини. Будь-яка ідеологія, що починає з випорожнення особи заради колективу, програє цьому одному рядку. (с) Ганна Юдківська, колишня суддя ЄСПЛ від України, Голова Робочої групи ООН з питань свавільних затримань. Підписатися на Книжкову жабу

Скандал з книгою «Зміна режиму: Всередині імперського президентства Дональда Трампа» (Regime Change: Inside the Imperial Presidency of Donald Trump), яку написали кореспонденти The New York Times Меггі Габерман та Джонатан Свон, нарешті дістався і України. Правда, не тому що хтось у нас її прочитав, а тому що про українські фрагменти написала британська The Guardian. На захист наших оглядачів скажу, що сталося це тому, що західні медіа, як це заведено, отримали сигнальні екземпляри до офіційного старту продажів. Книга потрапить в продаж 23 червня. З анотації:Ґрунтуючись на сотнях інтерв'ю та безпрецедентних репортажах з глибин нетрів найретельніше охоронюваних кімнат адміністрації, «Зміна режиму» запрошує читача всередину Ситуаційної кімнати та в таємні обговорення в Овальному кабінеті, які розпочали нову війну на Близькому Сході та стали причиною того, що Трамп закрив кордон, ввів війська Національної гвардії в міста та відправив імміграційних агентів у смертельні зіткнення з протестувальниками. Свон і Габерман вже більше десяти років пишуть про те, що відбувається в Білому домі. І ступінь їх заглиблення, навіть по тим фрагментам що мені вдалося побачити, вражає. І не мене одного. Коли в пресі почали з’являтися фрагменти книги, один з високопосадовців Білого дому заявив Axios, що в адміністрації Трампа підозрюють, що репортери New York Times отримали аудіозаписи засідань Ситуаційної кімнати: «Ми боїмося, що деякі з наших найчутливіших розмов записувалися. І ми не маємо уявлення, які саме». Що стосується українських кейсів, то тут, схоже, мова не йде про прослушку. Найбільш скандальні висловлювання належать міністру фінансів США Скотту Бессету, який називає президента України Володимира Зеленського "маленьким виродком", "дитиною з особливими потребами" та "містером Біном під креком". Журналісти розповідають про те, як Бессет, тільки-но призначений міністром фінансів США відвідав Київ, щоб змусити Зеленського підписати угоду про копалини. Пам’ятаєте? Після цього Трамп заявляв, що його міністру фактично відмовили, а Зеленський «спав і не міг з ним зустрітися». Свон і Габерман пишуть, що тоді зустріч дійсно пройшла не дуже добре.«Протягом 45 хвилин чоловіки лаяли один одного. Бессент пропрацював на посаді лише кілька днів, а вже уплутатися в перепалку на підвищених тонах із лідером країни, яка перебуває у війни. Зрештою, він подивився на Зеленського і сказав: «Якого хуя тобі треба?» (в оригіналі - ‘What the fuck do you want to do?’”) Але книга не про нас, а про Трампа. І журналісти дізналися про нього таке, що ще більше пробиває дно у сприйнятті американського лідера. Наприклад, для нього була найнята помічниця, колишня телеведуча Наталі Гарп, функціонал якої полягає в тому, аби вона постійно занурювала президента США в, як пишуть автори, «свіжий потік позитивних новин та коментарів, які вона часто читала вголос». Гарп, зазначають журналісти, «писала Трампу захоплені особисті листи, зокрема в одному з них було написано: «Ти — все, що для мене важливо»». До речі, ще у 2024 році Габерман і Свон написали про неї в NYT окремий текст, де було таке :Одного разу, коли пан Трамп грав у гольф у Шотландії, вона бігла за його візком, щоб тримати його в курсі позитивних історій та публікацій про нього у соціальних мережах. Якійсь пиздець. Пам’ятаєте, як в Давньому Римі під час святкування перемоги поруч з тріумфатором ставили раба, який, тримаючи лавровий вінок над його головою, повторював «Memento mori» («Пам’ятай, що помреш»)? Так ось тут навпаки. До речі про тріумфи… У книзі є епізод, як Трамп, міркуючи над створенням власної Тріумфальної арки, телефонує президенту Франції Емманюелю Макрону, щоб запитати його, чи є на його Тріумфальній арці оглядовий майданчик, і якщо так, то чи він безпечний: «Як ти думаєш, Емманюелю, люди з нього стрибають?»Гідна книга. Чи буде переклад українською – невідомо.

Днями у Києві презентували англомовне видання книги "Полювання на крейсер "Москва" ("Hunting for the Cruiser "Moskva"). Це ґрунтовна і дуже цікава робота Олександра Чудновця та Андрія Булавіна про історію колишнього флагмана російського Чорноморського флоту, який чотири роки тому Сили оборони України відправили на дно. Мав честь написати передмову до цієї книги.Я пригадую ті важкі дні у квітні 2022 року, коли ми ще не знали, якою буде ця війна проти Росії з її величезними ресурсами та флотом. Знищення крейсера "Москва" мало не лише суто військове значення для ситуації біля українського узбережжя. Це був ще й яскравий початок кінця міфу про могутній російський Чорноморський флот.Ця операція - результат унікальної синергії наших інженерів, військових та цивільних моряків. Вони мали єдину мету й чи не єдиний шанс. І вони його використали.Хочу подякувати авторам і видавцям книги. Завдяки вам фіксуються найяскравіші моменти нашої новітньої мілітарної історії, які тепер доступні і для міжнародної аудиторії.

А давайте я вам розповім гарну історію з позитивним фіналом, яка доводить, що не все, що нам здається "зрадою" є такою і завжди все можна вирішити завдяки коректному спілкуванню.Оксана Чорна, капітан ЗСУ, яка служить у 23-ій окремій механізованій бригаді написала допис про те, що отримала повідомлення від "Книжкової країни" про скасування презентації та автограф-сесії з приводу виходу книжки "Журнал бойових дій". Це одна з частинок літопису про 23 Окрему механізовану бригаду, який створила Оксана Чорна. Хоча раніше було підтвердження участі.Оксана написала допис. Я побачив його. Після спілкування з Оксаною пообіцяв спробувати допомогти. Зразу зателефонував керівнику національного комплексу «Експоцентр України» (ВДНГ) Євгену Мушкину, де і буде "Книжкова країна". І він мені каже, що вже знає про цю історію і що відбулася якась дивна дискомунікація. Але вже з Оксаною комунікують організатори заходу та питання буде вирішено. Тому що повага до військових у них не на словах. Що сталося? Фестиваль попросив у бригади підтвердження участі. Ті відправили, але стався якийсь глюк чи збій і його не отримали. Звичайний робочий момент, який був швидко вирішений через особисту комунікацію і без моєї участі. Ну приємно ж коли люди готові шукати порозуміння, щоб допомогти один одному та вирішити проблему. Цитуючи Євгена Мушкіна "Відбулася ліквідація наслідків непорозуміння". От так би у всьому. Тепер всі бажаючи можуть купити цю книгу та отримати підпис її творця 25 квітня, у суботу. Сама презентація книги відбудеться о 12:00-12:45, а автограф-сесія буде на 18:00. От побільше таких би історій з позитивним фіналом.Підписатися на Книжкову жабу

Якось пізно ввечері влітку 1970 я перекинувся на бік і запитав дівчину, що лежала поруч зі мною, чи хоче вона вийти заміж.- Ми поговоримо про це вранці, - сказала вона. - Зараз мені треба поспати.Вранці вона сказала, що весілля – це не дуже хороша ідея, а насправді навіть дуже погана, але вона все одно згодна. Вона мала рацію: це була погана ідея. Молода жінка Табіта Спрюс ще не закінчила навчання. Я завершив, але не міг влаштуватися вчителем. Я працював у промисловій пральні, отримуючи зарплату, яка трохи перевищувала прожитковий мінімум. У нас був кредит на навчання, жодних заощаджень та жодних пільг. У мене було дві пари спідньої білизни, дві пари джинсів, пара туфель, та проблеми з випивкою. Ми пам'ятали це, призначаючи дату: 2 січня 1971 року.Тієї осені ми сіли в автобус, що йде зі Старого Міста, де жила Таббі, до Бангора, де знаходився відомий ювелірний магазин Дейз. Ми попросили показати найдешевший комплект із двох обручок, який був у продажу. З чудовою професійною посмішкою, в якій не було жодної краплі поблажливості, продавець показав нам пару тонких золотих смужок за 15 доларів. Я дістав гаманець, який тоді пристібав байкерським ланцюжком до джинсів, і заплатив за них. В автобусі дорогою додому я сказав: «Готовий посперечатися, вони залишать зелений слід на наших пальцях». Таббі, завжди вагаючись, відповіла: «Сподіваюся, ми проносимо їх досить довго, щоб дізнатися про це».Через десять тижнів або близько того, ми надягли ці кільця один одному на пальці. Костюм, який я одягнув, був занадто великий для мене - я взяв його в борг у майбутнього швагра, - а мою краваткою пишався б сам Джеррі Гарсія. Моя новоспечена дружина була одягнена в блакитний брючний костюм, який кілька місяців до цього служив нарядом подружки нареченої на весіллі її подруги. Вона була чудова і налякана до смерті. Ми поїхали на весільний прийом (бутерброди з тунцем і содова) на моїй машині, старому Бьюїке з коробкою передач, що дихає на ладан. Я весь час торкався великим пальцем каблучки на безіменному пальці лівої руки.Кілька років по тому – три? п'ять? – коли Таббі мила посуд, її обручка зісковзнула з пальця і впала в зливний отвір. Я вирвав заглушку зливу, намагаючись знайти його, але в темряві виявив лише шпильку. Кільце зникло. Тоді я вже міг купити замість нього нове, витонченіше, але вона все одно заливалася гіркими сльозами через втрату першого справжнього кільця. Воно не коштувало і восьми доларів - воно було безцінним.Життя добре обійшлося зі мною у питанні кар'єри. Я написав бестселери та заробив мільйони доларів. Але я жодного разу не знімав цю дешеву каблучку з лівої руки з того самого дня, як моя дружина з тремтячими губами і руками і блискучими очима вдягла його. Знаю, знаю, схоже на пісню у стилі кантрі. Але у житті так часто й буває. Кільце служить нагадуванням, як ми жили тоді: крихітна трикімнатна квартирка, погано працююча плита і галасливий холодильник, скрипучі мостини, будинок з зимовим осадом, вуличний шум ночами і плакат над раковиною з написом: ДРУГ МІЙ, У НАС ЗОВСІМ НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ СИЛ. Кільце змушує замислюватися про майбутнє, пам'ятати, що в нас було (майже нічого) і якими ми були (напрочуд хорошими хлопцями). Не дає забути, що ціна речі та її цінність - не обов'язково одне й те саме.Минуло вже 42 роки, а зеленого сліду ще немає. Стівен КінгПідписатися на Книжкову жабу

Сьогодні 212 років від дня народження Тараса Шевченка. Шановні колеги та лідери громадської думки, хочете відзначити цю дату ефективно, а не ефектно? Тоді не пишіть пафосних дописів у ФБ і не розповідайте з екранів Єдиного телемарафону, як ви його любите. А просто почитайте його щоденник. А потім розкажіть про Тараса Григоровича дітям, друзям або знайомим. Як про людину, як про постать, як про того, хто реально повпливав на події, а не про міфічну особу покриту нафталином офіційного пафосу. Тільки без цього самого пафосу і пихатості. Розкажіть про нього як про живу людину зі своєю історією, повною пристрастей і подій. Тоді, можливо, люди самі захочуть почитати його вірші. Захочуть прочитати його біографію. Захочуть відкрити його щоденники й ознайомитися з тим, що писав Кобзар про своє життя і сучасників. Адже тоді стають зрозумілими мотиви написання віршів. І тоді, можливо, «борітеся — поборете» стануть не просто масово розтиражованими словами, що нав’язли на вустах і втратили свій гострий смак, а повернуть собі свій первісний зміст і будуть не лише цитатою, а й керівництвом до дії.З хеппі-бездейом, Тарасе Григоровичу!Ті, кому лінь шукати книгу, можуть знайти щоденник тут: http://litopys.org.ua/shevchenko/shev501.htmТарас Шевченко. Зібрання творів: у 6 т. — К., 2003. — Т. 5. — С. 9–187.Підписатися на Книжкову жабу