Тема від Ліза – віднайдений спокій (день 52)
Вона давно загубила себе серед маленьких завулків і серед сотень автівок. Молода жінка вважала себе невидимою, адже її ніхто не помічав: люди, наче мурахи, кудись поспішали, комусь телефонували, але не їй, на жаль...
За вікном падав дощ, жінка дивилася у вікно, як краплі повільно сповзають по склу. Вони нагадали їй змій, які заповзли в її душу і серце, і здається оселились там надовго. Та як позбавитись їх— вона не знала. Їй було сорок, молода, статна, успішна, з каштановим волоссям і глибокими чорними, наче ніч очима. Вона працювала в бібліотеці, книжки були її світом, тим світом, де жінка могла хоча б на мить забути про все. Читаючи нову історію, вона так захоплювалась сюжетом, що сиділа на роботі допізна, аж поки на вулиці не починало темнішати. І лише тоді жінка крокувала додому, беручи у  невеличкій крамничці горнятко капучіно. Вона знала що вдома її зустріне тиша і порожня кімната, але жінка не відчувала спокою, щось її турбувало. Тож вона звернулась до психолога.
Записавшись на прийом і зайшовши до нього в кабінет, вона вольяжно сіла в крісло і промовила: —Я не можу віднайти спокій, в моїй душі оселились змії, а для людей я стала невидимою. Що мені робити? 
Йому було близько п'ятидесяти, він був з чорнявою чуприною, з вусами і з зеленими, мов оксамит очима.
Чоловік поглянув на жінку і спитав: ви десь працюєте?
—Так, у бібліотеці.
—Невже?–неабияк здивувався чоловік.
—Так.
— І там ви не знаходите спокій?
—Ні, мене настільки захоплює сюжет, що я виходжу з роботи коли надворі вже темно. Єдине відчуття яке з'являється, то це змії.
—Тобто змії у вашій душі та серці з'являються лише тоді, коли ви йдете по вулиці?
—Саме, так.
Чоловік на хвильку замислився.
—А знаєте я вам дам один рецепт!
Вона підняла голову і зазирнули йому в очі. Це не ліки, які треба пити.  Вам необхідно змінити місце, якщо у квартирі порожньо і виживете сама, то це може бути причиною. —Скажіть, будь ласка, чи є у вас якась домашня тварина?
—Ні, нема,– щиро відповіла жінка.
—Тоді зробіть от що: візьміть на тиждень відпустку, намет, можливо кілька книжок і їдьте до лісу. Послухайте пташиний спів, дзвін ручая або плескіт хвиль. Ліс найпрекрасніший лікар, який тільки є. Саме там Ви віднайдете спокій.
—Дякую вам! Я спробую,– відповіла жінка. Повернувшись додому, вона подзвонила керівниці і сказала, що бере тиждень за свій рахунок. Та з розумінням поставилась. Вже наступного ранку, коли надворі стояв густий– густий туман, жінка взяла кілька книжок, знайшла старенький намет (з яким до речі ходила у похід з батьками, коли була дитиною) і спальник. Сівши у трамвай, який їхав до Пущі –Водиці, вона занурилась у думки, стукіт коліс потроху заспокоював, але змії ще не полишили її, ні.
Пуща –Водиця зустріла жінку доволі привітно, вона знайшла галявину серед ялин, де і поставела намет. Назбирала гілок і розвела багаття, аби зігрітись, потім пішла по ягоди і приготувала собі напій. Вона слухала пташиний спів, милувалась різнобарвним килимом, який розстелила осінь і слухала річкову пісню.
Зміям - це не сподобалось і вони потроху почали виповзати назовні і на душі у жінки стало легше, підійшовши до дерева вона побачила білочку– повітряну гімнастку, яка перестрибувала з гілки на гілку, а потім помітила на камінчику жабку. А над вечір почувся спів цикад. А на темно-синьому  небі розсипались стожари. Жінка все ніяк не могла відвести погляду, і раптом відчувала якесь полегшення. Вона забула навіть про книжки, які взяла з собою, їй було хороше.  Її душа потроху розквітала, поверталась до нормального стану, а палахкий вогонь і різнобарвне листя— нагадували їй, що саме тут, молода жінка з каштановим волоссям і глибокими чорними, мов ніч очима, віднайшла свій спокій.
Тепер вона сюди приїжджатиме частіше, аби в її душі знову не опинились змії.
#оповідання
#відновленнядуші
#змії