Читаю повідомлення за повідомленням про балістичну загрозу, і чомусь згадала нещодавній виступ на конференції.

Забігла я послухати іноземних колег.
На запитання ведучого, що зараз робити українцям, шанований закордонний спікер зробив глибоку паузу й м'яко вимовив:

«Продовжувати світити в темряву».

На цьому виступ для мене завершився. Запахло нафталіновим: «підстав другу щоку».

«Світити в темряву» — бездоганна порада з безпечної відстані, де темрява — це звичайна екзистенційна криза сенсів, чи лише поетична метафора, а не пряма загрозою існуванню.

Але коли це лунає там, де люди борються за виживання, красива фраза перетворюється на звичайну духовну імпотенцію.

Це зручна позиція: зависнути «над процесом», залитися безумовною любовʼю й закликати жертву до ще більшої лагідності.

Мовляв, якщо на тебе нападають, світи яскравіше, дихай глибше, розчиняй зло своїм прийняттям і світлом.

Але тотальна, всепрощаюча емпатія під час катастрофи — це не мудрість.
Це відмова бачити реальність і страх перед здоровою агресією.

Зрілий дух має не лише серце, а й хребет. Він знає: зло не розчиняється від медитацій, його зупиняють опором.

Захищати свій дім, відчувати лють і давати відсіч — це настільки ж священне право, як і здатність любити.

Світити в темряву варто, але не жертовним вогником свічки, яка терпляче чекає, поки її задують, а тверезим, непохитним світлом, яке має зуби й точно знає свої межі.