Iniciar sesión Registro
Anuncios
Tu espacio publicitario
Reserva este slot exclusivo para el periodo elegido.
Comprar publicidad →
Logotipo de la comunidad de telegram - Єлисей Пронін: про кризу, сенси та щастя
Añadido 06 dic. 2025

Єлисей Пронін: про кризу, сенси та щастя

@zapiskipastora
Número de suscriptores: 2 250
Fotos: 148
Videos: 27
Enlaces: 30
Descripción:
Єлисей Пронін — про сенс життя, віру, стосунки та лідерство. Мій шлях показує: криза не кінець, а можливість почати знову. Простими словами про складне, з натхненням і практичними порадами.
Fuente

Єлисей Пронін: про кризу, сенси та щастя | Григорію Миколайовичу було 80 років. Старенький, маленький дідусь із с...

Григорію Миколайовичу було 80 років. Старенький, маленький дідусь із сивим волоссям, акуратно зачесаним назад.Я сидів біля нього того дня, коли він овдовів. Він плакав, і руки його тремтіли від горя. Піднявши голову й подивившись на мене очима, повними сліз, він промовив:— Не зможу я сам. Знайдіть мені Ліду! Скажіть, хай приїде! Я все життя її дуже любив.— Хто така Ліда? — запитав я.— Був я юнаком, ходили до церкви, закохався в неї. Але дурні люди зле про нас придумали й відлучили нас від церкви, начебто за гріх. Та клянуся — гріха не було, — почав він розповідь. — З сорому ми ледь не вмерли. І поїхала вона десь далеко, сам не знаю куди, від тієї ганьби. А мене — в армію. Війна, окопи… стріляв у небо, щоб, не дай Боже, нікого не вбити. А потім — сталінський кірпіч! — це він так лаявся, бо в його лексиконі «сталінський кірпіч» був найстрашнішим матюком. — Війна закінчилася, а мене — в табір, як ненадійного для радянської влади. Коли випустили, наказали поселитися на Донбасі. Знайшов церкву. Дружину знайшов. Дім побудував. Але Ліду пам’ятаю. Не зможу я сам жити. Я старий. Води хто подасть? Кому слово сказати? — знову заплакав він. — Знайдіть мені Ліду…Думаю: біда. Де шукати ту Ліду? Справі тій уже понад 60 років. Може, й не жива вона. Але сказав — будемо шукати. Обійняв я діда. Худенький, маленький… так боляче було відчувати горе його самотності.Попросив жінок церковних, тих, що найстарші, порозпитувати. Не з вірою, а так — щоб сумління не докоряло. Ну як ту Ліду знайти? Та й у неї вже, звісно, своя сім’я: діти, онуки — якщо жива досі.Але за кілька днів приносять сестри папірець із телефонним номером.І в слухавку плаче Григорій Миколайович:— Лідо, приїжджай. Ми будемо разом доживати! Я завжди тебе любив!Приїхала наступного тижня бабця Ліда. Вдовиця, як виявилося. Віруюча не менше за Григорія Миколайовича. Каже — пам’ятає його. І якщо на те Божа воля, готова з ним одружитися.Довго чекати не стали — і місяць не минув, як зібралися, щоб благословити й повінчати молодих. Бо невідомо, скільки Бог їм ще відміряв. Дав я їм настанову. Помолилися вони. Поблагословили їх і привітали.Дивився на них і дивувався — обоє аж світяться від щастя.Подарував їм великий годинник на стіну й сказав:— Любов — це сила, над якою навіть час не має влади…Досі їх згадую.