Цим шляхом ідуть багато українців
Знаю статистику Данії 68% українців відкрили власну справу чи працевлаштувались.

А є шлях тривалої залежності від дотацій, претензій до держави та переконання, що всі навколо винні. Другий шлях теж існує. І коли така позиція стає нормою середовища, вона поступово отруює стосунки з усіма навколо.

Водночас було б дивно автоматично приписати перший шлях китайцям, а другий — усім вихідцям із Північної Африки.

Мені цікаво, чому в конкретному середовищі закріплюється саме така модель. Які приклади бачать діти? Хто має авторитет? Людина, яка відкрила майстерню, чи людина, яка демонструє силу на вулиці? До чого спонукають правила соціальної підтримки? Наскільки реально почати працювати й вийти із залежності?

І ще — як поводяться вихідці з тієї самої країни в різних суспільствах.

Мені траплялися твердження, що частина тих же китайських мігрантів у Японії, навпаки, орієнтується на соціальну допомогу та постійні вимоги до держави. Не знаю, наскільки це відповідає реальності. Саме тому хотілося б побачити дослідження, а не чергову зручну історію про «хороших» і «поганих» мігрантів.

Вплив середовища точно варто досліджувати. Походження навряд чи пояснює все.
Тому я вважаю нам потрібні серйозні соцопитування і інституції які всередині країни досліджують що відбувається з різними групами.
Чого насправді у нас немає.
Наскільки я знаю у нас немає навіть чітких демографічних даних в тергромадах.
І хтозна скільки у нас таких гетто, і коли і як вони себе проявлять. Нехай не ісламських, а своїх.

Третє — про жінку біля розбитого магазину.

У переказі відео її обурення звучить приблизно так: я підтримувала ваші права, віддала за вас свій голос, а ви грабуєте мій магазин. Точного формулювання й повного контексту я не перевірив.

Але для мене тут передусім історія про інституції.

Вона підтримувала права людей. І мала підстави очікувати, що її права теж захищатимуть. Що магазин не пограбують, а якщо пограбують — винні відповідатимуть.

Підтримка рівних прав не означає згоди на безкарність. І соціальні причини злочину не звільняють конкретну людину від відповідальності.

Її розпач можна зрозуміти. Але висновок «отже, не треба було давати їм права» для мене хибний. Треба, щоб інституції забезпечували і права, і виконання закону.

Я у Франції не був. Не можу з власного досвіду описувати її мультикультурне життя. Але не бачу підстав зводити все це життя до агресивних учасників погромів.

Особливо коли ці кадри транслюють нам із готовою настановою: ось наслідки ваших ліберальних і лівих поглядів, вашого гуманізму та мультикультурного середовища.
Впустили кодло ісламських екстремістів, вони тепер поглинуть всю вашу толерантну гейропу.

Якщо встановлено, що конкретні учасники насильства походять із певних мігрантських громад, це треба називати.
Бо в кожного такого погрому є доволі конкретні імена і інтереси.

Далі треба досліджувати саме ці групи, ці квартали, ці обставини. А не підміняти їх усіма мусульманами, всіма африканцями й усіма мігрантами.

Так само з палестинцями.

Ви знаєте, як мене бісять розмови про підтримку Палестини, коли наша війна відходить на задній план, бо від неї в Європі вже «втомилися».

Та заради справедливості: нещодавно я спілкувався з палестинцем в Австрії. Він працює на фермі, обслуговує сусідні господарства, зокрема старовинні родові маєтки. Спокійний, дружелюбний чоловік, який займається своєю справою.

Це одна людина. Вона не представляє всіх палестинців. Але й людина, яка чинить насильство на відео, не отримує права представляти їх усіх.

У цьому й моя претензія до таких узагальнень. Найгучніша, найагресивніша частина стає обличчям цілої спільноти. Цілої цивілізації. А всі інші — ті, хто працює, виховує дітей, утримує ферми, магазини й майстерні, — просто зникають із картинки.

Я за відповідальність за погроми. За прямі питання до міграційної політики, соціальної допомоги, замкнених громад і провалів інтеграції. І за розмову про особистий вибір, а не тільки про обставини.