Про освіту і працевлаштування 🌾
До якого життя ми готуємо дітей?
Чиї амбіції ми оплачуємо?

Коли, як не зараз, про це писати.

Мої дітки вже майже повиростали, тож напишу не про першачків, а швидше про студентів.

Читаю і слухаю відгуки знайомих про освіту в Європі, Британії, Кремнієвій долині. Про переваги й недоліки альтернативної освіти. Приватні школи й університети.

Читаю розслідування про старшого сина ексміністра Галущенка, який навчається у Швейцарії, де навчання з проживанням коштує до 200 тисяч доларів на рік.

І от що я думаю.

Для мене освіта чимось схожа на пляшку вина. Є вино за 2–5 євро. А є по 8000 за пляшку.

Звісно, це не зовсім те саме вино. Але чи кожному потрібна ця різниця? Чи кожен її відчує? І скільки в цій ціні самого вина, а скільки історії, рідкісності й статусу?

Є гурмани, які це оцінять. А є статусна необхідність відповідати своєму рангу й оточенню.

З освітою лише одна суттєва відмінність. Обираєш і оцінюєш ти, а навчається твоя дитина.

І саме їй щодня жити з цим вибором.

Престижний університет може дати сильне середовище, зв’язки й можливості. Але з цього не випливає, що він потрібен кожному. А тим більше що дитина має витримати будь-яку конкуренцію заради батьківського уявлення про її майбутнє.

Діти мають різні здібності, різний темп і різні бажання. Хтось уже в сімнадцять знає, яку наукову проблему хоче розв’язати. А хтось іде вчитися, щоби розширити кругозір, пожити окремо від батьків і, можливо, знайти собі професію.

Мої діти не навчаються в якихось топових вишах. Хоча ми розглядали різні варіанти. Просто не було ні таких амбіцій, ні намірів.

Звичайна освіта. Звичайне студентське життя. Стипендії, звичайні гуртожитки.

Їхнє оточення не читає зранку Wall Street Journal і не народилося зі срібною ложкою в роті.

Звичайні діти зі звичайних сімей. Багато українців. З усім вайбом Макса Коржа й музики дев’яностих, який мене часом дратує. А часом повертає в мою студентську молодість.

Можливо, ми ніколи не потрапимо в те коло «своїх» серед топів. Мене навіть в свій час за це забанили кілька давніх друзів. Серйозно.

І ок.

Якось ми зустріли хлопця, який зіграв у «Памфірі». Ми із сином захоплювалися цим фільмом. Спеціально йшли на премʼєру.

Син чотири роки навчався в акторській школі. Але про таку роль навіть мріяти не міг.

А цей хлопець, як він нам розповів, акторської освіти не мав. Його мама продавала ліжники в горах, де працювала знімальна команда. Там його й помітили.

Після ми з дітьми йшли і розбирали цей кейс.
Тепер цей хлопець продає ліжники. Більше його нікуди не кликали зніматись.

Звісно, одна така історія не перекреслює роки навчання моїх дітей в акторській. З усіма випробуваннями, які вони там проходили. Але добре показує, що між підготовкою й можливістю немає прямої дороги.

Ти можеш довго готуватися. Навчатись, подавати надії. А конкретній ролі підійде інша людина. Її обличчя, голос, характер, присутність у кадрі. І ще — вона опиниться там, де її помітять.

У працевлаштуванні теж далеко не все визначає диплом.

З іншого боку, читаю вимоги до вакансій, особливо в IT, і часом здається, що ринок зійшов з глузду.

Треба знати абсолютно все. Мати досвід із десятком інструментів, уміти керувати, програмувати, комунікувати й передбачати майбутнє. Підходити по цінностям.

А потім слухаєш людину, яка вже працює на такій посаді, — і значна частина її дня складається зі звичайної рутинної роботи.

Я не кажу, що знання там зайві. Але між переліком вимог на вході й тим, що людина реально робитиме щодня, буває дивна прірва.

І ще дивніша — між оплатою та навантаженням.

Є такий старий столичний жарт з далеких нульових:
Що треба робити за тисячу доларів на місяць?
Нічого і навіть трохи шкодити.

А за триста ти будеш впахувати так, що ввечері не залишиться сил ні на що. І всі ще будуть невдоволені, що ти робиш недостатньо.

Це, звісно, сарказм життя. Але зв’язок між складністю роботи, її користю й зарплатою часто зовсім не такий очевидний, як нам пояснювали в дитинстві.

Добре вчися — матимеш хорошу роботу.

А які перспективи?

Класична освіта не завжди встигає за змінами.