І почнуться прості осінньо-зимові будні.

Тут у простому звичайному житті - воно повільне й розмірене. День за днем ми вже дійшли до п’ятого року повномасштабної війни. Не знаю, скільки це ще триватиме. І все одно щомиті чекаємо, що колись вона скінчиться.

Я розумію, що моє завдання зараз — насамперед вберегти себе в якомусь відносно робочому стані.

Мені шкода, що люди гинуть і страждають. Мені шкода, що досі не вдалося сформувати довірливі стосунки й команду, з якою я міг би працювати так, як уявляв.
Через якусь дрібʼязкову річ ми заходимо в довгі переговорні паузи.
Можливо, колись це станеться. Водночас я радий, що команди формуються і без мене. І, здається, їм непогано вдається.
Я тихо радію щоразу коли бачу що наші зусилля, проєкти чи просторі продовжують роботу. Люди збираються на толоки і щось роблять. Справа живе. Нехай в іншому заході організованому не нами.

Можливо, моя роль зараз — бути вдячним гостем у їхній діяльності. Теж роль, чому ні.

Дуже хочу поїхати в тур поселеннями. Можливо, короткий і ситуативний. Звісно ж, під якусь конкретну задачу. Я взагалі їду кудись тільки тоді, коли є задача. Так склалися всі мої подорожі й усі країни, у яких я побував.

Якось напишу окремо про те, як відкрив для себе Європу завдяки екопоселенням і конференціям. Якби не вони, я, мабуть, ніколи б там і не був.

А поки що збираю виноград. І намагаюся не втратити відчуття тієї реальності, у якій справді можу щось зробити.
Всім дзен.
#емоційнийбаланс #простежиття