Останні місяці мені здається, що всі жінки на планеті кращі, ніж я. Що для мене немає місця у світі жіночності. Що я ніде не потрібна. Що я Істота, яка живе в тілі жінки. Вона не виділяє сексуальність, вона не цікава, не приваблива. Здається, що губи інших жінок, їхні слова, їхнє мистецтво, блять, краще, ніж моє. Я порівнюю себе із сусідкою, із подругою, із незнайомкою у метро. Чи можу я сказати, що я відчуваю себе аутсайдеркою, бо плачу регулярно вночі перед сном і вранці, які тільки прокинусь? Чи можу я сказати, що я аутсайдерка, бо порівнюю себе не по канонам "любові до себе"? Чи можу я вважати себе аутсайдеркою, бо мій партер з радістю би трахнув першу зустрічну дівчину з вечірки, аби тільки не зустрітись із моєю клінічною депресією, яка взимку поглинає мене як величезний слон. Я в животі слона. Я в животі слона. Я в животі слона. Слон священна священна тварина. Я я в животі слона відчуваю себе свинею, яка тільки робить вигляд, що вона жива. Я - свиня, яка кричить, бо їй встромлюють довгий і плаский ніж у спину. Я кричу. Я кричу: "не робіть цього, я заслуговую любові". Вони продовжують це робити. Я більше не потрібна свиня. Але я ще можу дихати.