Районна бібліотека | ​​Деніела Крауса я знала як «співавтора» (ну тобто ґострайтера) Ґільєр...

​​Деніела Крауса я знала як «співавтора» (ну тобто ґострайтера) Ґільєрмо дель Торо, і автора не дуже інтелектуального екшену, тому було цікаво, за що ж йому дали Пулітцера. Виявляється, за все те саме: повірте, я перша прибігла б дудіти в вувузели, якби премію такого рівня дали дійсно розйобному жанровому роману, але Angel Down — це знову середняк, тільки якщо в «Китопаді» запозичені з кіно й коміксів KA-POW!!! були просто прописані текстом, то тут вони прописані пишномовним текстом. Я не хочу знову штурхати дискурс про небомблених людей: нехай собі пишуть книжки про війну (в даному випадку — Першу світову), нехай собі пишуть антивоєнні книжки, але ось із самовдоволеністю тексту бажано би щось зробити, бо трохи смішно виходить, коли пишеш антивоєнний метафізичний роман — і формалістичний, бо він складається з одного речення! — але при цьому ти змушений під деякими поетичними абзацами пояснювати, що відбулося, ін сімпл інгліш. Я не жартую, Краус місцями проговорює якісь очевидні речі x2, як роблять сценаристи Netflix, щоб дійшло до глядача, який завтикав у телефон. Це якесь літературне поразництво: у Angel Down є три символічні смерті персонажів, які були б прекрасною загадкою для більш уважних читачів, але автор послужливо розтлумачує їхній символізм сам — бо, припускаю, він прекрасно розуміє, що це фаст фікшн на понтах, і що не варто очікувати, що хтось взаємодіятиме з ним як із highbrow літературою. Підхід Крауса — це взяти найпотужнішу сцену з Геллера («секрет Сновдена»), згорнути свою чернетку N разів, обвести по контуру і вирізати роман-гірлянду, який складатиметься виключно з таких сцен. А виходить чомусь не Геллер, піднесений до степеня, а якийсь піксарівський мультик про WWI. І я б так не дратувалася, якби не цей Пулітцер: він підкреслює навіть не етичний консенсус в вестерняцьких літературних колах (вор машін бед), заради якого журі готове відзначити естетично другорядний твір. Справа в тому, що і естетично їм це, по ходу, заєбісь, і колективний американський критик — це просто Лілу з «П’ятого елементу», яка обливається слізьми над карикатурним монтажем звірств.