Районна бібліотека | ​​Письменниця Ріккі Дюкорне любить все, що я лише стримано поважаю — в...

​​Письменниця Ріккі Дюкорне любить все, що я лише стримано поважаю — вундеркамери, метафікшн, «Гуллівера» і «Алісу», Девіда Лінча, dada, все яскраве, маньєричне і сюрреалістичне. Але попри це неспівпадіння смаків, вона так пристрасно декларує своє кохання, що я винесла з цієї збірки есеїв цілу купу нових імен, з якими хочеться запізнатися: Mary Caponegro, Can Xue, Jurgis Baltrušaitis — вони самі звучать як невелічкі скарби, які хочеться сховати в ямці за склом (думаю, Дюкорне сподобалася б ця сюрреалістська гра з мого дитинства).Власні книжки вона називає prodigy literature, тому що її герої — теж переважно аномалії, і не дивно, що в житті людини, яка так сильно тяжіє до всього «монструозного і дивовижного», періодично стається щось виняткове. Мені окремо сподобалися дві історії:- Гуляючи Парижем, Дюкорне натрапляє в якомусь провулку на магазинчик, де продаються унікальні анаморфози і спеціальні дзеркала для їх споглядання. В неї немає грошей, щоб купити такий артефакт, і вона з жалем іде далі, пообіцявши собі повернутися наступного року. І повертається — але не може знайти ані той магазинчик, ані той провулок, і ніхто з мешканців кварталу не чув слова «анаморфоз». «Проте, — додає вона, — пізніше того дня я знайшла собі книжку про Мандрагори».- В 1991 році їй сниться сон про те, що вона — маленький італійський хлопчик, якого батько привів подивитися на будування дивовижного палацу. На стелі намальовані «зелені леви, багряні сирени, морські пейзажі, райський сад, цілий бестіарій». Три роки по тому, подорожуючи Італією, вона відвідує Палаццо Те і бачить все це знову — наяву. «А потім, — додає вона, — я побачила портрет Федеріко Ґонзаґи, чим втіленим замислом був цей палац. Він виглядав точнісінько як мій батько».