Моя племінниця вперше купує собі сувенір.Ми стоїмо в крамниці біля печери Мелісані. Вона веде мене до шафи зі статуетками грецьких богів. Дивиться довго. Потім каже:— Я не знаю, яку вибрати.— Візьми ту, яка кличе, — кажу. — Відійди на крок назад, подивися на всі, і візьми в руки ту, яка перша потягне тебе.Вона тягнеться рукою — і бере медузу. Горгону.І відразу починає вагатися. Її погляд ковзає на богиню Феміду — ту, що із зав’язаними очима й терезами.— Але ця ж чудовисько, — каже про медузу.— Вона не чудовисько. Її зрадили.— Звідки ти знаєш?— Я читала.Вона бере медузу. Несе до каси. Це перша річ, яку вона обирає сама. Перший спогад з першої поїздки до Європи.Оплачує. І раптом сутулиться, притискає Медузу до себе. — Розпрями плечі, — кажу. — Підніми голову. Відчуй підошвами землю. Ти це зробила для себе. Ось як ти вчишся підтримувати себе.Робить, обличчя світлішає.Так само і з письмом.На моїх майстер-класах я не даю правильних відповідей. Я ставлю питання. І кожна бере в руки своє — не те, що правильно, а те, що кличе.У неділю проведу онлайн-практикум “Книжка як майстер-клас”.Навчу читати глибше, і писати теж.Хочете посилання — пишіть читати @taiszolotkovska