🪷 Я памʼятаю літо на Салтівці, коли батьки відправляли мене на місяць до бабусі Зіни та дідуся Михайла. Довгі-предовгі дні, коли здавалося, що липень буде тривати вічно. Другий поверх пʼятиповерхівки, хрущовка, але трикімнатна. Маленький світ для восьмирічної мене.По обіді виходимо з бабусею на прогулянку. Вона ще може ходити далеко, аж до Кіоска, що на колі тролейбусів. Ідемо доріжкою, повз дитсадок. Високі каштани та липи тягнуться кудись за межі існування. Повз сонних котів, бабуся вітається з жінкою, у якої на руках дитина. З жінкою, що несе продукти. Ми йдемо далі, повз універсам, переходимо дорогу - рука в руці. Ось і Кіоск. Підходимо, перед нами хлопчик з татом, беруть щось, чимчикують, підстрибуючи. Наша черга. Мені - фруктово-ягідне в стаканчику, бабусі, дідусю та Льончику - моєму дядькові - Каштан. Вдома всідаємося на кухні за стіл. Я при вході, бабуся збоку. Своє морозиво давно зʼїла, а бабуся не спішить. Розгортає, кладе на тарілочку. Дає трохи підтанути, аж поки пломбір потече крізь тріщинки у глазурі.За вікном кричить зозуля: «Скільки мені жити залишилося? Раз, два, три»Все це жарти, я маленька, житиму вічноБабуся ложечкою підхоплює пломбір, відправляє до рота, а моя задача - їсти шоколад. Підчеплюю, їм. Бо у бабусі печія, каже вона, можу тільки пломбір їсти, каже.Я вірю.Гукає зозуля, десь на каштані, високо в небі, вище пʼятиповерхівки. Вчора купила тут грецьке морозиво в глазурі, хрумнула шоколадом - де там. Той смак лишився в далекому липні.