Мав по одному імені на кожне з своїх семи сердець, знав, що покличуть – будь-яким із семи – і відгукнеться.

Перше серце сховане у зіниці лівого ока; це тому довкола райдужки розсипані бурштинові цятки. Після якихось важких чи просто невдалих днів, першим ділом приносить цьому серцю щось красиве, як дар в знак вибачення: квіти кольору лави, коштовне каміння у формі котячого носа, відтінок рожевого, помереженого золотими лініями, яке розливає західне сонце.

Друге серце носить на пальці, як каблучку. Через це руки завжди має тримати в теплі – принаймні, так йому повторювали з дитинства, але не дуже вдається дослухатись. Не злічити, скільки разів губив його, плаваючи годинами в морі, забираючись на скелі, збираючи соняшники, зупинивши машину в полі; простягаючи руку, щоб витягнути з прірви декого, кого встиг полюбити.
Ходить потім з серцем не на місці, так, одним з, але все одно відчутно. Та завжди знаходить, старається берегти, постійно порушує обіцянку.

Третє, як і в майже усіх тут, у нього між ребрами. З цим не домовишся, не переконаєш ні в чому, в що в не віриш сам – хоч час від часу і дуже старається. Зате помітив, що його найкраще слухати. Придумав собі ще дитиною таку гру, налаштовуватись, як бабуся налаштовувала на кухні радіо: крутила колесико, і спершу в тишу врізався шум, а потім ловилась музика і казки (те, що не музика і казки, можна і пропустити).

Четверте серце в нього на брелку, з ключами від дому, від кожного з місць, де його чекають.

П’яте серце носить у кишені, точніше, п’яте серце саме є кишенею. В нього вміщає усе, що любить: серпневе зоряне небо, хруст свіжозірваного інжиру, каштани-двійнята, поцілунки, звуки кроків тих, кого любить, їх інтонації й сміх; червону рибку Матісса, всі на світі пожовтівші листочки дерева гінкго, неможливу посеред осені кульбабку, нагріте сонцем хутро його кота.

Шосте серце його – туман. Не уявляє, як би без нього жив. Тобто, звісно, міг би – але життя без можливості огорнути всім легким, ніжним своїм серцем те, що заворожило – грушевий сад, цю вулицю, лісове озеро, свою дівчину улюблену, кожну з річок – таке життя було б значно, значно менш цікавим.

Сьоме своє серце він ніколи не бачив, просто знає, що воно є – більше за нього самого, десь таке, як планета, навіть трішечки більше.

В деякі дні – от такі, як сьогодні – чує одночасно всі.