січень зафіналюю відгуком на нонфік, який #прочитала вперше за бог зна скільки часу. якось так вже сталося, що тема невтішна, але що поробиш, стригерити мене майже нічим неможливо або я просто мазохістськи люблю тригеритись, тож якщо читається, треба читати. 📢 «Хіросіма», Джон Герсі 🖊️ вид-во: Човен художній репортаж — один з моїх улюблених жанрів направду. завдяки своїй манері оповіді і акценті саме на подіях, окремих людях, думках і настроях в нього завжди виходить створити максимальне занурення в ситуацію і викликати емпатію. «Хірошіма» (волію вживати цю транскрипцію) не виняток, але, якщо чесно, в кінці я зіткнулася з собою і виявила, що враження, котрі склалися, не такі вже й, гм, однозначні. 👥 перше, про що треба сказати — ця книжка саме про кількох конкретних людей, які застали перше в історії ядерне бомбардування, уціліли і яким пощастило вижити згодом. пані Сасакі, лікар Фуджі, пані Накамура, отець Кляйнсорґе і пастор Танімото. Джон Герсі буде оповідати про них, переключаючи увагу почергово, тож якщо ви очікуєте отримати історично-політичний екскурс, вам не сюди. це людиноцентрична книжка, котра охоплює також період життів цих людей задовго після ядерного бомбардування та показує наслідки, фізичні і психологічні, яких вони зазнали, чим займалися потім, про їхні сім’ї тощо. 😉одним із найсильніших вражень особисто для мене було одкровення номер один, яке накриває після опису ранку удару по Хірошімі — життя чи смерть залежить просто від випадку. важливу роль відіграє все: місцезнаходження, розташування у просторі, напрямок руху і все це — випадковості, які ніяк не передбачиш і не спрогнозуєш. певною мірою це заспокоює і спонукає покластись на долю, навіть якщо в неї не дуже віриться. 😉другим шоком було те, що хаос і розгубленість не менш смертельні за ядерну боєголовку. недостатня кількість лікарів, засобів для допомоги, навіть місця у парку під деревами, де зібрались вцілілі — це викликає сильне відчуття безпомічності та приреченості. когось зіштовхували у воду, щоб вміститись на клаптику свіжої зелені, когось залишали сидіти зі зламаними ногами і просто не поверталися. це ненормально, але водночас і нормально теж. ми ж то з вами вже знаємо, що бувають ситуації, коли межі нормальності розмиваються до невпізнання; коли або ти сам і твоя родина, або люди, яких ти ніколи раніше не бачив?..«Хірошіма» бʼє під дих і оголює нашу вразливість, приреченість, крихкість і, бляха, ненаситну жагу до перевершення самих себе, до всемогуття, до влади. парадоксально, але самі японці доволі спокійно сприйняли те, що на них скинули ядерну бомбу: абсолютна більшість із них помирали, свято вірячи, що вони віддають своє життя для закінчення війни, во ім’я Імператора. протягом читання я жахалась і невимовно співчувала цим людям, ловила себе на думці, що ніхто не заслуговує подібних страждань перед смертю,а потім спитала себе: чи зміниться моя думка, якщо на місці японців я уявлю іншу націю? чи хотіла би я, щоб війна припинилась, якщо це буде коштувати ядерного удару по живих істотах, яких ми справедливо демонізуємо?я згадала про жахливе імперське минуле Японії, про анексію Кореї, тотальну японізацію її населення під слоганом захисту менших і слабших, стирання корейської самоідентифікації, тотальне упослідження нації і і спробувала дати собі відповідь на багато незручних питань, котрі мені не сподобались і на котрі кожен має, мабуть, відповісти для себе сам. сильно рекомендую, якщо ви товстошкурі як я.це саме той дискомфорт, з якого зрештою приходять важливі усвідомлення.