Антиукраїнська істерія в Польщі, апогей якої припадає на 11 липня, та й останні гучні скандали і дипломатичні демарші з боку Варшави навколо української історичної пам’яті – це не про раптове «прозріння», а про банальну електоральну математику. У Польщі стартувала запекла внутрішньополітична боротьба і деякі тамтешні діячі вирішили, що найдешевший спосіб заробити швидкі політичні бали – це влаштувати танці на кістках та вчергове підняти «волинську карту». Дивує інша закономірність. Чомусь раніше, коли українське військо повертало свої справжні історичні імена, зокрема – героїв УПА – з боку поляків не було такої категоричної істерії.Наприклад, спеціальний розвідувальний батальйон ЗСУ отримав ім’я полковника, голови ОУН Євгена Коновальця – реакції не було.Навчальний центр Сил безпілотних систем ЗСУ імені Головного командира УПА Василя Кука – реакції не було. 31 окрема механізована бригада ЗСУ отримала ім’я генерала УПА Леоніда Ступницького – тиша. Бригада Нацгвардії «Грегіт» імені полковника УПА Василя Андрусяка – знову жодних протестів.І ось тепер, коли окремому Центру спеціальних операцій ЗСУ присвоїли почесне ім’я Героїв УПА – у Варшаві почався справжній шок, істерика, вимоги повернути нагороди і ледь не міжнародний скандал. До слова, це саме той підрозділ, у якому я мав честь у 2023 році служити Україні. А після отримання почесного найменування «імені Героїв УПА» я пишаюся своєю службою в ньому ще більше!Цей вибірковий гнів дуже показовий: він доводить, що справа взагалі не в УПА, а у кон’юнктурній історичній політиці наших сусідів. Навіть вулиця імені Героїв УПА з’явилася у моєму рідному Львові ще 17 квітня 2008 року – 18 років тому. І весь цей час вона нікому у Польщі не заважала.У 1990 році встановлено перший памʼятник Степанові Бандері в його родинному селі Старий Угринів.Близько тисячі памʼятників, хрестів, погрудь в честь УПА, сотні вулиць по всій Україні.Чому саме тепер, коли Україна переламує хід війни і нам потрібна максимальна підтримка з боку західних партнерів в боротьбі з московитами?Тут варто згадати грудень 2013 року, коли брат вбитого московитами під смоленськом президента Польщі Леха Качинського та лідер польських консерваторів Ярослав Качинський під час Революції Гідності стояли з нами на сцені київського Майдану. Тоді польські топ–політики без жодних вагань і докорів сумління разом із українцями скандували традиційне бандерівське гасло «Слава Україні!». У той момент це нікого у Варшаві не обурювало і не лякало, бо тоді їм було геополітично вигідно підтримувати нас.Схожа гнучкість помітна й у виступах інших польських діячів. Той же Кароль Навроцький ще задовго до своїх теперішніх високих амбіцій розважливо розповідав на камеру красиві речі – мовляв, «кожен народ має право на своїх героїв і свою власну історію». Але ці заспокійливі тези звучали рівно доти, доки це було вигідно особисто йому та його політичній силі на конкретному етапі. Як тільки кон’юнктура змінилася, а на горизонті замайоріли нові вибори й посади – уся ця повага до чужого права на героїв миттєво випарувалася, поступившись місцем жорсткому дипломатичному тиску та спробам диктувати умови воюючій Україні.Висновок із цієї виборчої істерії лише один. Поки польські політики бавляться в історію заради рейтингів, вони забувають головне: якщо московія переможе в Україні через брак нашої єдності, то наступною вона знищить саме Польщу. І тоді на польських кордонах стоятимуть уже не підрозділи імені Героїв УПА, а мокшанські племена, буряти й кадировці. Я є палким прихильником тези ідеолога українського націоналізму Степана Ленкавського: «наше майбутнє з Польщею набагато важливіше, ніж наше минуле». Але це має бути двосторонній рух із взаємною повагою.Слава Україні! москва впаде!