Я ледь не вигорів нахуй, тому що сам увігнав себе в гонку. Давайте поясню В попередньому пості я уже писав, що маю дедлайн — через пів-року народиться син, тож мені потрібно до цього підготуватись. Реалізувати проекти, на які в мене потім просто не вистачить ні часу, ні сил. Тимчасово, але тим не менше. Я ж не знаю, коли цей період закінчиться. Тому я просто стиснувся і почав метатись туди-сюди, хапатись за все, багато думати про цей день Х. Якщо простими словами : я занадто сильно накрутив себе. В результаті моя продуктивність закінчилась буквально за тиждень-два. Плюс ще один проект не стрельнув, от і руки опустились що піздєц. Сидиш такий і думаєш : мдааа, Владос, і шо далі ? Як мені давати газ ? Вихід був неочевидним, але дуже простим. Дійшов я до нього під час розмови із Сергієм Хорунжим і Павлом Антоновим — я якраз купив у них консалтинг. Озвучив я значить про свої переживання, про свій стан і вони сказали цікаву думку : Потрібно відпустити. Розслабитись. Трохи навіть забити. По факту в мене є гроші, щоб достатній час не робити НІ ХУ Я. І ось уже із спокійного, натхненного стану починати рухатись. Шедевр не створиш, якщо ти на тотальному стресі Це я так, дуже коротко передав сутність частини діалогу. Ну от я так і зробив. Ми злітали в Стамбул, я видихнув, почав діяти спокійно і з прийняттям того, що все буде ок. Я все встигну. А якщо не встигну - та і похуй. І знаєте, стало якось легше ))Зараз просто роблю що треба, не думаючи про цей дедлайн як про щось КАТАСТРОФІЧНЕ. Висновок ? Ми самі заганяємо себе своїм overthinking-ом в яму, із якої не можем вибратись. Самі ставим собі обмеження, дедлайни, створюємо порівняльні таблички. Нахуя ?Шлях батька. Пост другий.