Коли вона стояла край багаття,За нею вже прийшли — солдати зла. У шепоті вогонь ліниво дихав,А в серці — віра, мов тверда скала. Сімнадцять літ. Вона — проста дівчина,З волоссям в косу, в платті, без прикрас. Але в очах — глибини нерозгадані,Там жила надія, віра. І там палав Спас. У селі вона жила, зростала,Тиха, скромна, без підписників та слави. Не танцювала в Reels, не мріяла про сцени —Лиш читала Біблію. Вголос. Без забави. Була війна. Не та, що з зброї. А проти віри — проти Божих слів. І кожен, хто не ставив підпис в згоді,Зникав. Зникав навік. Їй казали: «Відречися. Просто підпиши».«Хіба важливо, що в серці? Хіба хтось це побачить?»А вона мовчала. Лиш сльози на очах.а на устах тиха - гаряча молитва.і якось до неї прийшов солдат:«Скажи, що твій Христос — не Бог, а вигадка. Напиши одне речення —І завтра будеш вільна, як усі, без болю і катувань». А вона дивилась пильно в очі. І крізь нього бачила саму смерть. І сказала тихо:«Я піду з Ісусом. І це буде мій найкращий день». Її вдарили. Вивели і катувалиДалі — тюрма. Камера без вікон. Холод, крики, змучені в’язні… Але вона не зламалась — бо надію клала на Ісуса Там були й інші — хто терпів, як вона. Хтось вже не міг, хтось помирав. Та дівчина, хоч побита була вся в синцях,Підіймала інших — молитвою, без нарікання, з любов'ю. Пройшов місяць. І ось одного ранкуДо неї брат завітав. У військовій формі. Він працював на сторону тих, хто «карає»… Але… сльози стояли в нього в очах — не від форми. Він простягнув листа — папір пожовклий:«Це від мами. Вона тебе чекає. Вона пише: "Доню, я більше не можу. Прошу, підпиши щось — аби вижила, аби була жива…"»І сам брат сказав:— сестро, послухай. Я не прийшов тебе судити… Я просто прошу: ти ж бачиш —Хіба варто помирати, коли можна жити?..»Вона взяла той лист. Торкнулась пальцями. Сльоза впала на кожну криву стрічку. Мати за дівчину, безперестанку молилась… Але дівчина підняла очі —Й сказала голосом хрипким:«А як я потім зможу дивитись на Христа обличчя?..»— «Брате, я знаю, ти хочеш як краще. Ти не ворог мені. Ти не кат. Але є межа, за яку не можна. Бо віра — не просто слова. Це — шлях.»Він стояв. Не міг вимовити й слова. Сестра — така слабка, худенька… Але в ній — мов гора вогню,Який спалює злість, страх і темряву зсередини. Наступного ранку — розстріл. Її повели дорогою з туманом. Вона співала — хоч ледве стояла. Її спів лився, до неба востаннє. І сказали ті, хто вбивали:«Ми ніколи ще не бачили таких очей…»А один шепнув:«Якби була інша країна… вона була б святою.»А вона лиш прошептала:«Господи, прости їм. Вони не знають, що роблять. І прийми мене — як дитину додому. Я вже йду, до вічних осель. А ми?.. У нас мирно, немає гонінь,Хоч зовні війна — та не тисне за віру. Маємо зібрання, ефіри й псалми,Та серце буває далеке від Бога. Світильник без масла давно вже погас.і Духа Святого — й не знаєм, чи є.коли ти востаннє відчував ту Божу присутність?.. Чи серце твоє ще шукає де Бог? Чи є та любов — перша, щира, жива?.. Чи просто лиш фраза: «я вірую, да...»Біблія десь на поличці в пилюці,І совість, як дзвін, вже давно не загула. Та нині — нагадую. Не пізно, є час. Бо Бог ще чекає, ще кличе всіх нас. На це місце опустились небеса —ти лиш схилися і щиро, скажи:Очисти мене. Прийми. І омий. Хочу лиш жити для Тебе, по віки вічні. Амінь.автор: Красік Марія@virsh_online