Кудись поділось небо, вітер стогне.
Чужим якимось стало, незнайомим.
І вмить, чомусь, пташки затихли.
І серце в небо вже не прагне більше.

Печаль, туга мене перемагають.
Чому я так іду сама не знаю.
Шукаю й відповіді не знаходжу,
Чому й навіщо це прийшло все...

Долиною відча́ю і скорботи
Іду я зараз й серцю дуже боляче.
Палить дуже вогонь посудину розбиту
І знов спливає гріх давно забутий.

"О, боляче, Господь!"- душа в стогнанні...
"О, так, дитя, болить і Я це знаю.
Та просиш ти Мене, бути з тобою,
І Я веду тебе Своєю лиш дорогою.

Дорогою вогню, і відчаю, і плачу.
Повір, дитя, не можу Я інакше.
Навчу Я так змирятися, не спорити,
Благочестивою бути і задоволеною.

Впусти Мене вперед перед собою.
Відкрию Я дорогу перед тобою.
І вирішу Я Сам твої проблеми.
Ти не біжи вперед, дивися в небо.

Де оступилася, пробачу, дам Я сили,
Щоби в дорозі від Мене не відступила.
Я знаю, тіло немічне буває,
Воно, не раз, в путі так знемагає.

Хочу, щоб в радості була зі Мною в небі.
Ще трохи потерпіти тобі треба.
І буде радість, неодмінно буде.
Любов Моя той жар вогню остудить.

На груди Мої схилишся, будь вірна.
Я золотий вінець тобі надіну.
У Своїй тіні від зла тебе сховаю.
А поки йди стежиною Моєю.
Я поруч, Я іду по ній з тобою.

Л. Шпак