сьогодні вдалося: - не трошки поспати вдень - трошки затопити сусідку знизу - нічого не написати- згадати тьотю женю, з якою дружила, коли мені було років 9, а їй, ну їй десь 70, може. вона, знаєте, була така дивовижна: весь час щось шила на машинці. я так мріяла і собі так шити і отак безтурботно сміятися. якось принесла їй штани підрубити до першого вересня, а вона взяла і пофарбувала підлогу в спальні в зелений! я кажу: тьоть жень, це як?! вона сміялася і казала, що ну так їй захотілося. і мені було так смішно, так добре. я так любила вмикати касети на її магнітофоні і танцювати, поки машинка робила стьожку за стьожкою. я спостерігала за її руками, і ніяк не могла зрозуміти, як це робиться. у мене була іграшкова швейна машинка, але нічого не виходило. ми домовилися, що колись тьотя женя мене навчить. а потім були оладки з яблуками. ще вона подарувала мені маленькі такі книжечки з прислів'ями народів світу. подружки кликали гуляти, а я сиділа в тьоті жені вдома і думала, що не існує кращого місця на світі. на столі завжди було багато білого наливу, такі величезні зелені яблука, я кусала їх, а сік тік аж по ліктях. тьотя женя продовжує існувати у вікні, в яке я завжди заглядаю, сподіваючись, що от вона визирне, і я знову буду здоровкаться, бігти на другий поверх до неї в квартиру, щоб просто побути поруч. як дві найбільш відсутні фігури в культурі — дівчинка і стара жінка. ось воно: лише старі жінки давали мені в дитинстві відчуття сповненої присутності і довіри.