❓ Як бути, якщо ви помітили в себе ознаки вікарної травми?
❓ Що допоможе?
Ось тут хочеться бути чесним – не список порад. А усвідомлення однієї речі – ви не можете щось віддавати, вигрібаючи з себе, особливо коли всередині ви вже порожні. І це не метафора.

Чарльз Фіглі довів дослідженнями – фахівці з невирішеною власною травмою і без системної підтримки вигорають швидше і глибше. Не тому, що слабкі. А тому, що намагаються бути ресурсом для інших, коли власне джерело вже спорожніло.

У таких випадках супервізія – це не розкіш і не ознака того, що ви не справляєтеся. Це єдиний простір, де важкий кейс перестає бути лише вашим. Де хтось бачить саме вас, а не вашого клієнта.

❤️‍🩹 Власна терапія – це не для тих, у кого «зовсім погано». Це для тих, хто хоче залишатися живими у допоміжних професіях довго.

І соціальні зв’язки поза роботою – не з колегами, де знову про кейси, а з людьми, з якими ви просто існуєте. Бет Ален Стемм показала, що саме це є одним із найпотужніших захисних факторів.

А зараз я повернуся до запитання, яке я задав на початку. 🔽

❓Ви сидите за робочим столом чи у власній автівці.

І що відбулося далі?

☑️ Ви встали або завели автівку і вирушили додому. Сказали собі «я нормально».

✅ Чи зупинились і запитали – «як я насправді?»

🔼 Різниця між цими двома варіантами і є профілактика вікарної травматизації.

Не техніки. Не протоколи.
А звичка бути чесним із собою.

Бо ми вчимо цьому клієнтів щодня.

Дивно було б не застосовувати це до себе.

🖋 Олексій Гелюх, психолог, тренер пул тренерів UNFPA. #колонка_психолога