Найбільший ворог людини — безперечно її мозок. Настільки невивчена претензійна, а головне підступна херня, шо видає себе за цілком зрозумілу, а насправді головною підступністю самого є регулярний самообман, щоб захистити в разі чого самого себе — просто безперебійно злагоджена і налаштована робота. Браво!

У мене час від часу виринають дискусії з різними людьми, при чому цікаві дискусії, де у різних сторін різні точки зору і різний досвід. Раніше мені здавалось, що чим більше аргументів ти наведеш, що чим логічніше послідовніше будеш мислити, тим переконливіше будеш звучати і тим ймовірніше переконаєш опонента. Але життя насправді куди більш складне і цікавіше. Якщо людині подобається своя позиція, непересічність, геніальність, розмаїтість раціональних аргументів та форм будуть однаково безпорадні перед симпатією до власної правоти.

При чому опонуюча сторона чомусь вважає шо аргументами може бути все що завгодно — емоційні оцінки, апеляції до минулого, авторитету, власної етики, моральності і т.д., а це як раз те, чим аргумент в принципі бути не може. Ну от, наприклад, кажеш ти людині що Б не обовʼязково випливає з наслідку А, що світ нелінійний, а людина тобі у відповідь посилається на власний досвід і чомусь вважає що така її відповідь рівносильно аргументована.

І найцікавіше те, від чого залежить гнучкість людського мозку і відповідно схильність почути критику, і певно від цього ж залежить в принципі, чи варто дискутувати з людиною. Чи в принципі вона здатна щось усвідомлювати.

Якщо ми беремо розвиток західної філософії, то спочатку людина відповідала собі на питання примітивно те що бачила і як бачила на власні очі згідно з емпіричним досвідом. Земля на вигляд пласка, значить вона пласка. Але потім зʼявлялись люди, які задались питанням «а що якщо все це не так? що, якщо земля має іншу форму?
Можлива справжня когнітивна революція почалась не в середині минулого століття, а в античні часи і почалась вона саме зі скепсису.

Як почати сумніватися? Чому я вирішив що щось правильно, а шось ні?
Чому я вирішив що А випливає з Б?
І насправді багато інших безсенсових питань, на які мозок все одно дасть відповідь в стані самозахисту власних уявлень 😁

Я насправді по-наївному вірю в людей, бо екстраполюю на них свій досвід, а це принципово неправильно. Я дуже багато в чому помилялась в житті, дуже багато де власне відчуття підводило. Це так чи інакше змусило випрацювати здатність засумніватися в собі. Але як зламати ці загати докорінно я не знаю..

Можливо варто звернути увагу не тільки на самокритичність, а ще настільки ДОГМАТИЧНА я чи інша людина. Наскільки непохитно ми віримо у щось.

У мене нещодавно з другом була дискусія щодо моєї непохитності у розумінні, що після смерті буквально буде ніщо. Як людина що мислить атеїстично і науково, я наполягала на тому що після смерті людський мозок більше не провокує електрично хімічної реакції, а отже мозок помирає і більше нічого не відбувається. Але вдумайтесь, наскільки обмежене це мислення, якщо ми навіть не знаємо як працює свідомість на нейробіологічному рівні. Ми взагалі поки що не знаємо, чому нейронна активність переживається саме як субєктивний досвід. Ми знаємо, що коли щось ностальгічно згадуєм, то в нас активуються певні нейронні мережі, але ми не знаємо, чому саме ці нейронні мережі переживаються як ностальгія. Куди дівається цей досвід після смерті?

Світ дуже складний. Світ взагалі не чорнобілий, не дуальний. В дитинстві я вірила, що людина сильніша обставин. Чим дорослішала, тим більше переконувалась що обставини сильніші людини. Зараз розумію що це принципово неправильне мислення: кожен випадок складніший. Обставини звісно майже завжди сильніші за нас, але певна маневреність людини в них залишається. В деяких випадках цієї маневреності взагалі тупо немає. На те ситуації і різні.

Ці жорстокі вартові догматичності і скепсису непохитно вартують біля каламаря подібних роздумів.

Основна проблема, котру повинна пережити розумна людина, або людина що вважає себе розумною, що розуміння того що люди насправді не хочуть зрозуміти інших.