Нещодавно наштовхнулась на одну роботу наших культурних діячів в ютубі і зайшла почитати коментарі. Ось на скріні один з них. Пані описала роботу як синтез мистецтва західних митців, і мовляв, це так круто! Вау! Дуже складно! Ця робота дійсно калейдоскоп з інших робіт вестернів, не буду тут вдаватися в деталі, але чому це вважається круто? Чому це круто, якщо ми створюємо щось тільки копіюючи і перемішуючи західні моделі?От уявіть собі наступний комент: «вау, така складна та концептуальна робота, відчуваються нариси Достоєвського, візуал тарковського, лейтмотиви Бориса Акуніна!» І звісно ж це сприймалось негативно, бо це буквально «надихнутися» або по-просту спиздити у ворога. Але якщо робити те саме тільки у західних діячів, так це одразу — ВАУ! ЯКЕ КОНТЕКСТУАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО! Молодці! Супер! Єбать-капать, так яка різниця, якщо все що вже переварений борщ з чиїхось ідей?Звісно, заради справедливості ви можете сказати, що будь-яка творчість є синтезом чогось, але тут є різниця в напівтонах. Коли ти буквально клепаєш кліпи з образів девіда Лінча чи коли ти створюєш власні образи, надихнувшись естетикою девіда Лінча.