Чесно кажучи, вже навіть ригать не тягне від українського театрального мікроклімату. Як не подивитись, рівень дискусії гуляє спектром від розстріляних худі до дисидентських записок вʼязня тоталітарного фемінізму (який настав, а ми так і не помітили) а. білоуса.Можна скільки завгодно довго до цього ставитися пост-мета-квазі-транс-іронічно, але навряд це когось спонукатиме подумати головою і вийти за межі термінологічного апарату інституту к. карого та припинити існувати в опозиції станіславського-курбаса (що вже є неабияким досягненням).Те, що ми спостерігаємо, пан Антон Артоненко назвав би сепсисом і був би правий. І самозбутнє українське пророцтво про нові прізвища і нові обличчя, як завжди, грає злий жарт, перевдягаючи в молоді тіла старих метрів. Вони будуть жити і далі, бо їх форма володіє найстрашнішим вмінням — самовідтворення.І так буде до тих пір, поки хтось із них одного ранку не прокинеться і не поставить себе питання: "а раптом в мені живе страшне уйобіще?"Головний редактор періодичного видання "Театральна Халепа!"