Французька «Франсафрік» (Françafrique) у конголезькому басейні проявила себе ще цинічніше. У Республіці Конго (Конго-Браззавіль) французький нафтовий гігант Elf Aquitaine роками поводився як абсолютний суверен, залишаючи конголезькій державі лише 15% прибутків від видобутку. Коли у 1992 році перші демократичні вибори виграв Паскаль Ліссуба, він спробував переглянути ці кабальні умови, піднявши частку держави до цілком помірних 33% та залучивши до розробки родовищ американські компанії Exxon та Shell. Відповідь послідувала миттєво: під час громадянської війни 1997 року Париж та нафтові кола надали відкриту матеріальну та військову підтримку колишньому диктатору Дені Сассу-Нгессо. Поваливши Ліссубу та потопивши Браззавіль у крові, Сассу-Нгессо негайно скасував рішення свого попередника й повернув частку конголезького уряду назад (майже, до 20%), забезпечивши французьким корпораціям повний контроль над шельфом.
На рубежі ХХІ століття нафтова манія поширилася на нові куточки континенту, породжуючи фантасмагоричні нафтодиктатури. У Екваторіальній Гвінеї виявлення гігантських морських запасів нафти компанією Mobil у 1990-х роках перетворило лютий і бідний режим Теодоро Обіанга Нгеми Мбасого на державу з формальним ВВП у понад 10 000 доларів на душу населення. Проте ці показники існували лише на папері: реальний рівень дитячої смертності залишався на рівні 62 на тисячу, медична система перебувала у руїнах, а всі нафтові доходи стікалися на особисті рахунки родини диктатора у банках Вашингтона та Малабо. У Чаді у 2004 році почався експорт нафти через нафтопровід, побудований під егідою Всесвітнього банку, до камерунського порту Крибі. За умовою Меморандуму про взаєморозуміння 2006 року, уряд Чаду зобов'язувався спрямовувати 70% нафтових прибутків на подолання бідності та соціальну інфраструктуру. Проте президент Ідріс Дебі майже одразу розірвав угоду з Всесвітнім банком, перенаправивши нафтові мільйони на закупівлю озброєння для придушення чергового повстання, залишивши країну на 179-му місці в індексі людського розвитку.
Пекло дельти Нігеру стало символом екологічного та соціального розпаду. Десятиліття розливів нафти з магістральних труб Shell та Chevron, цілодобове спалювання супутнього газу у смолоскипах та отруєння мангрових лісів зруйнували традиційне рибальство та сільське господарство народностей огоні, іджав та іцрекі. Після того, як у листопаді 1995 року військовий режим Абачі повісив письменника та екологічного активіста Кена Саро-Віву за захист прав народу огоні, мирний спротив змінився партизанською війною. У 2000-х роках Рух за визволення дельти Нігеру (MEND), а пізніше «Месники дельти Нігеру» розпочали систематичний мілітарний рекет: підриви нафтопроводів, викрадення іноземних інженерів та масовий нелегальний відбір нафти. У 2006–2008 роках ці напади зрізали видобуток Нігерії на 20–30%, змусивши ненадовго поступитися Анголі першим місцем у списку африканських нафтовиробників.
У XXI столітті на континенті розгортається новий етап ресурсної битви, де до традиційних західних гравців приєднався Китай. Пекін через компанії CNPC та CNOOC почав активно скуповувати родовища в Анголі, Судані, Нігерії та Нігері, висуваючи до місцевих урядів виключно прагматичні вимоги без жодних лекцій про «демократію та права людини». У відповідь США створили Африканське командування (AFRICOM) та військову ініціативу TSCTI, прямим завданням яких є забезпечення безпеки морських нафтових шляхів у Гвінейській затоці. Тим часом на східному узбережжі, у мозамбіцькому басейні Рувума, виявлення колосальних запасів природного газу знову запустило знайомий алгоритм корупції та дестабілізації. Ще у 1990-х роках американський держдепартамент вдавався до відкритого шантажу уряду в Мапуту, погрожуючи скасувати 13,5 мільйонів доларів допомоги, якщо Мозамбік не віддасть розробку родовища Панде корпорації Enron. Сьогодні ж гігантські газові інвестиції TotalEnergies та ExxonMobil у провінції Кабу-Делгаду супроводжуються кривавим ісламістським повстанням угруповання «Ансар аль-Сунна», позбавляючи місцеве населення останніх засобів для існування.
У 2025 році (як і останній десяток років щонайменше) африканський континент забезпечував до 10% світового видобутку сирої нафти. Частка Африки могла б бути більшою. Але вряд чи буде. Навіть попри кризу.