Весь прибуток від експорту повертається в громаду, а не осідає в кишенях трьох сімей, які контролюють холдинг із Женеви. Данія годує півсвіту свининою та молоком, і там немає латифундій розміром з область. Земля прив'язана до обов'язку на ній жити. Володієш активом — плати податки тут, відправляй дітей у місцеву школу, дихай цим повітрям.СИРОВИННИЙ ПРИДАТОК ПРОТИ НАЦІЇ ГОСПОДАРІВА тепер повернемося до нашого болота. Нам розповідають, що якщо ми скопіюємо польський чи американський досвід, нас покарають. Тиск кредиторів, невдоволення транснаціоналів.Зважмо ризики об'єктивно. Що гірше? Тимчасові дипломатичні тертя, фінансовий пресинг і необхідність відрощувати ікла на переговорах? Чи вічна роль сировинного придатка?Сировинний придаток — це глухий кут. Це математично вивірена, неминуча катастрофа. Це модель, за якої країна є просто географічним майданчиком для викачування калорій.Агрохолдингу не потрібна розвинена країна. Йому потрібен глибоководний порт, залізниця до цього порту і рівне поле, де дрон розпорошує хімію, а трактор їде за координатами. Все. Люди в цю схему не вписуються. Місцеве населення стає зайвим біоматеріалом. Ті, хто не потрібен для обслуговування техніки, або зіп'ються у вимираючих селах, або поїдуть чорноробами за кордон.У нестабільній системі транснаціонал працює як сарана. Він витискає із землі все просто зараз. Він не будує заводів із глибокої переробки. Він не відновлює гумус. Він працює вахтовим методом. А коли ґрунт перетвориться на мертвий запорошений субстрат — він просто закриє свій кіпрський офшор і переведе капітал туди, де ще лишилося що зжерти.Нас змушують грати в «Монополію», де всі козирі роздані чужим ще до початку партії. Нам підсовують фальшиву дихотомію, змушуючи вірити, що розпродаж батьківщини оптом — це і є квиток у цивілізацію.Республіка — це не гімн вранці й не прапори на аватарках. Республіка — це розподілена власність. Це коли півмільйона озброєних, зубастих, економічно незалежних сімей контролюють свої гектари і змушують державний апарат працювати на себе. Нація власників непереможна, бо кожному є що втрачати.Сировинний придаток захищати нікому. Раби не б'ються за плантацію господаря.Вибір простий. Або ми будуємо жорсткий інституційний паркан, посилаємо під три чорти лобістів і вирощуємо свій клас господарів за лекалами розвиненого світу. Або ми продовжуємо ковтати казку про «аграрну наддержаву», поки нас остаточно не помножать на нуль.