🌎 Невже ми, немов уві сні, рухаємось до третьої світової війни? - The Financial Times. Частина 3
Проте існує теорія миру, що лежить в основі деяких заяв Трампа, а також територіальних амбіцій Путіна та Сі Цзіньпіна.
Ця теорія передбачає, що великим державам має бути дозволено домінувати у сфері впливу у своїх безпосередніх сусідніх регіонах.
Їхні дрібніші сусіди — такі як Україна, Тайвань, Канада чи Куба — мають змиритися з домінуванням регіонального гегемона. Більше того, якщо всі великі держави поважатимуть сфери впливу одна одної, можна буде підтримувати глобальний мир.
Відповідно до цієї теорії, саме така жорстока реальна політика, а не якийсь уявний порядок, заснований на правилах, є найкращою гарантією миру в усьому світі.
Ця ідея може здатися, на перший погляд, правдоподібною, але насправді вона не витримує критики. Вона ігнорує погляди та інтереси сусідніх країн. Чи має Канада смиренно підкоритися волі Трампа? Чи неминуче і чи правильно, що демократичний Тайвань має просто підкоритись однопартійному Китаю?
Як Росія переконалася на прикладі України, у малих країн є права та можливість впливати на ситуацію, і вони можуть чинити опір.
Навіть якщо розглядати лише інтереси «великих держав», світ, поділений на сфери впливу, неспроможний гарантувати мир. ЄС ніколи не погодиться на повернення таких країн-членів, як Польща чи Румунія, на орбіту впливу Москви.
Якщо бачення Трампа та Путіна світового порядку, заснованого на сферах впливу, не спрацює, будуть потрібні інші методи підтримки миру.
З кінця 1940-х років і з часу заснування НАТО США та їхні союзники покладаються на військове стримування. Ідея полягає в тому, що будь-яка країна, яка піддається спокусі розширити свою територію за допомогою військової агресії, повинна розуміти, що їй буде дано єдину і рішучу відповідь.
Загалом стримування, засноване на страху перед ядерною війною, спрацювало.
Прямого конфлікту між США та СРСР вдалося уникнути протягом усієї холодної війни, незважаючи на кілька випадків, коли це мало не сталося, зокрема, під час кубинської ракетної кризи 1962 року.
Але Трампа явно приваблює ідея про те, що США повинні відмовитися від своїх зобов'язань у сфері безпеки перед союзниками, яких він неодноразово називав нахлібниками та боягузами.
Якби справа дійшла до цього, чи стала б Америка Трампа боротися за захист країн Балтії? Чи Польщі? Чи Японії, чи Великобританії? Ніхто більше не може бути впевненим у відповіді на ці запитання.
Історія показує, що найбільший ризик третьої світової війни може полягати саме в цій невизначеності.
Сьогодні Сі Цзіньпін має вирішити, чи має ще якесь значення Закон США про відносини з Тайванем, який зобов'язує Америку протидіяти застосуванню сили проти острова.
Путіну необхідно зробити аналогічний розрахунок щодо п'ятої статті НАТО, яка зобов'язує всіх 32 членів альянсу захищати одне одного.
Чи залишається це непорушним зобов'язанням або лише черговим «клаптиком паперу»?
Саме від цих питань може залежати мир у всьому світі.