Як різні країни намагались вирішити проблему ієрогліфічного божевілля?

На відміну від англійської або французької, які, хоч місцями і дивно читаються, але все ж алфавітні, китайське письмо ієрогліфічне. І зрозуміти, як вимовляється той чи інший ієрогліф — неможливо!

Традиційно діти вчили китайське письмо постійним переписуванням класичних текстів, типу Three Character Classic, Thousand Character Classic та Hundred Family Surnames. Тисячосимвольна класика написана в шостому столітті — їй більше, ніж півтори тисячі років!

Після того, як людина повністю опанувала ці три тексти, вона знала близько двох тисяч ієрогліфів. Це базовий рівень. Потім ще вивчали класичні тексти конфуціанства, яким взагалі більше двох тисяч років. Здавали по ним екзамени щодо придатності до державної служби...

Зміг прочитати та переписати десять творів — бюрократ двадцятого рівня!

Зараз трохи не так. Виявляється, в материковому Китаї спочатку вчать фонетичний піньїнь на основі латинської абетки! А вже потім, знаючи pīnyīn, біля кожного невідомого ієрогліфа можна писати його звучання за допомогою піньїня (який розробили в 1958-му). У кожного голосного звуку ще важливий тон, який позначається діакритичними знаками: ˉ ˊ ` ˇ

(Ці тони, доречі, без звички читати складно. Коли я жив в Китаї, то міг за ними дуже чітко повторювати слова з усіма звуками та тонами, але правильно читати піньїнь я тоді не навчився.)

Тайвань використовує подібний спосіб, але замість піньїня там використовують іншу фонетичну абетку — чжуїнь, яку придумали в 1910-х, і виглядає, як прості ієрогліфи.

У Вʼєтнамі, Кореї та Японії теж тисячоліттями використовували китайські ієрогліфи. Але з-за того, що це дико незручно, а мови не мають ніякого відношення до китайської, у них були різноманітні спроби зробити краще.

У В'єтнамі, після двох тисячоліть страждань, використовують латинську писемність із діакритичними знаками.

В Кореї зараз використовують хангиль, який ще в 1443-му році придумав чи то король особисто, чи то придворні вчені (були і більш ранні спроби).

Драматична історія, бо через півсторіччя його відмінили, перестали просувати і закрили міністерство. Чотириста років вважали, що це занадто просто, і не справа освічених мужів. І тільки в районі 1900-го почали широко використовувати, як національний символ в боротьбі проти Японії.

В Японії навіть зараз більше ніж одна система письма - катакана, хірагана, місцями латинські літери та ієрогліфи. Наче і побороли, а наче і не повністю.

В самому Китаї в 20-му сторіччі теж були спроби повністю відмовитись від ієрогліфів. Але все ж вирішили залишити, бо багатотисячолітня культура. Та і є багато слів, які вимовляються дуже схоже, або взагалі однаково, а ієрогліфами пишуться по-різному. Є навіть вірш на цю тему із 92 слов ши: Shī Shì shí shī shǐ —施氏食獅史.

Уявляєте, скільки мільйонів людино-років було просрано витрачено на незручне навчання незручному письму? В Китаї навіть друкарство за допомогою рухомого шрифту винайшли в 1041-му. На чотириста років раніше, ніж Гутенберг це зробив в Європі в 1439-му!

Промислова революція в Британії почалась при рівні грамотності біля 60%, і у них пройшло менше чотирьохсот років від винаходу рухомого шрифту.

В Китаї в 1450-му рівень грамотності був порядка 2-3%! Навіть в 1950-му аж 85-90% населення ще було неписьменним.

Але не все так погано! Числа в китайській мові логічніші. Ніяких тобі "чотирнадцять" замість "десять-чотири". Або "чотирьох двадцяток та сімнадцяти" (привіт, Франція) замість "дев'ять десяток-семи".

Скільки ще таких «ієрогліфічних» систем ми зберігаємо, цікаво?