Траходубисько 2.0💎 #УкрТґ

Колись коли ми були малі, то пішли гулять в поля, і нас застала гроза. Це так рєзко сталось, бігти назад було далеко, заховаться нідє. Ну ми ж малі стоїмо, хіхоньки хахоньки, прикольно, дощик. І тут я замітив вдалі якусь точку.Дуже далеко. Вніманія не обратив. Потом дивлюсь, та точка трохи таке як перемістилась. Наче людина десь далеко посеред поля стоїть. Я начав слідить за нею, поки мої друз’я ржали шось там між собою. Блимнула молнія, дивлюсь, а та точка якось наче ближче стала. І стоїть не двигається.Думаю «блін, як вона успіла, вона ж не рухалась». Тут снова вспишка молнії, те шо стояло хоп, і перенеслось якимсь образом ще ближче, наче в один миг метрів 30 перескочило. Уже можна було разлічить біле морщинисте лице.Снова вспишка. Фігура снова перенеслась ближче. Мої друз’я вже так само стояли откривши роти, і не пророняли ні звука. Снова вспишка. І постать вже метрів за 100 от нас стоїть. Її вже було харашо видно. То була якась стара баба. Висока така, наче під 2 метри. Худюща…Закутана вся в чорне, тільки длінні білі руки виглядали і лице. Нами шось як завладєло, ми й шагу не могли ступить. Снова вспишка. Баба стоїть вже ось ось рядом, ще раз блискавка блимне, і всьо, вона буде тут. В нас появився просто животний ужас. Ми як схватились, і як кинусь тікать в протівоположну сторону, подальше від неї.Я біг перший і даже не оглядався. Остановився минут через 10. Моїх друзєй рядом вже не було. Після того я їх більше не бачив. Поле прочісували разів 50, шукала поліція, служби, все село. Но їх так і не знайшли.Прибіг я додому вєсь мокрий, трясло мене як осиковий лист. Мамка одкрила двері, глянула на мене і аж перехрестилась. Я слова сказать не міг, тільки пальцем на поле тикав. Батько взяв вила, дєд взяв ружжо, побігли туда. Нічого. Пусте поле, тільки трава прим’ята там де ми стояли. І слідів ніяких, наче ми там одні були.Мене потом ще довго тягали, розпитували, псіхолога приводили. Я всім одне і те саме казав, ніхто не вірив. Баба Галя з крайньої хати тільки сказала «то Худа приходила, вона по грозі ходить, кого вспишкою застане откритими глазами — того й забирає». Я тоді поняв чого я вижив. Я в послєдню вспишку глаза закрив, коли падав. А пацани дивились.З того дня я в грозу з хати ні ногою. Двадцять год пройшло, а як гримить — я під одіяло і глаза закриваю. Одне тільки радує в тій історії. Добре шо я тоді вийшов в обісраних трусах — не прийшлось дві пари стірать.

Небо стало небом. Туман розійшовся трохи.Ніби хтось натиснув кнопку і все повернулось на місце.Я більше нікому про це не розказував. Один раз спробував — другу Сашкові, ми з ним в школі ще дружили. Він вислухав, помовчав, потім каже: “Ти просто не виспався. Купи мелатонін”.Може й так.Але тепер я просипаюсь рівно по будільнику, і стараюсь не дивитись на стіни доки сонце полностю не зійде.Бо один раз я побачив на них не свої тіні.Я стояв посеред кімнати — один. Лампа горить. А тіней на стіні — дві. Одна моя, звичайна. А друга — трохи правіше. І вона не повторювала мої рухи.Вона просто стояла.Графіки більше не появлялись. Або я навчився не бачити їх. Не знаю що гірше.Баба Зіна минулої зими переїхала до доньки. Кімнату я здав через місяць після неї — сказав хазяїну що знайшов ближче до роботи. Він не питав.Коли виносив речі — зупинився в дверях і глянув на ту стіну напроти ліжка.Чиста. Біла. Нічого.Але я бачив — там де колись висів листок — маленький слід від кнопки в стіні.Кнопку я туди не вбивав.Тепер в мене будільник стоїть на сім рівно. І якщо я прокидаюсь раньше — лежу з закритими очима і чекаю. Хвилину. Завжди рівно хвилину. Поки не відчую що можна.Що саме можна — я не знаю. Просто відчуваю.І стараюсь не думати про те, хто мене про це навчив.

Японія: Кацуобусі (Katsuobushi) — «Найтвердіша їжа у світі»Ви напевно бачили ці тоненькі рожеві пластівці, які «танцюють» від пари на гарячих японських млинцях окономіякі або на рисі. Але чи знали ви, що до того, як стати невагомою стружкою, цей продукт твердий, як камінь, і на вигляд нагадує шматок стародавнього дерева?🪵 Перетворення риби на каміньКацуобусі — це філе тунця-скіпджека, яке проходить через багатомісячний процес трансформації. Це не просто сушена риба, це результат роботи специфічної благородної плісняви.Варіння та копчення: рибу очищують, варять, а потім коптять на деревині дуба протягом місяця, поки вона не втратить більшу частину вологи.Ферментація (Aspergillus glaucus): на рибу наносять культуру спеціального грибка і закривають у темному приміщенні. Пліснява «витягує» залишки вологи та розщеплює жири, створюючи той самий легендарний смак умами.Сонце: рибу виставляють на сонце, потім зчищають плісняву і знову кладуть у камеру. Цей цикл повторюється до пів року.Результат: шматок риби стає настільки твердим, що ним можна забивати цвяхи (і це не жарт, існують відео-демонстрації цього процесу).🎻 Кулінарний інструментЧерез неймовірну твердість кацуобусі не можна просто нарізати ножем. Для цього використовують кедзурікі — спеціальний дерев’яний ящик із рубанком зверху. Кухар буквально «струже» рибу, отримуючи напівпрозорі пластівці.🌊 Смак океану в одній крапліЧому японці так заморочуються?Основа основ: кацуобусі разом із водоростями комбу утворює дасі — базовий бульйон для місо-супу, рамену та сотень інших страв.Ефект танцю: стружка настільки тонка і легка, що гаряча пара від їжі змушує її згинатися і рухатися. Це створює ілюзію, що страва «жива».Цікавий факт: знак якостіЯпонці перевіряють якість кацуобусі за звуком. Якщо постукати два шматки один об одного, вони мають видавати чистий металевий дзвін, ніби це два камінці або шматки твердої деревини.