В дні великих конференцій (типу айті арени) я намагаюсь не заходити в соцмережі. Бо інакше FOMO зʼїдає мене зсередини. Цього року я вирішила не йти на більшість великих тех-івентів, які відбуваються. Бо останнім часом складно знаходитись у натовпі. Плюс, не бачу цінності для нашого стартапу на данному етапі, а часу та енергії це віднімає багато. І це усвідомлене рішення – не йти. Але коли настає день Х, стрічка LinkedIn та інстаграму перетворюється на "червону доріжку":– хтось зібрав контакти 200 лідів– хтось запітчив і виграв грант– хтось занетворкався з крутими спеціалістами– хтось надихнувся на рік впередЗдається, що не відвідала івент тільки я. А я в цей момент сиджу вдома за компом. Та яку б корисну/цікаву роботу я не робила, виникає відчуття втрати: а що, як я дарма не поїхала? Що, якщо пропустила унікальну можливість? Я знаю це відчуття давно – і в ньому немає нічого хорошого. Воно деструктивне. Воно демотивує. Роззброює. Знесилює. Забирає і без того малі залишки енергії. Але є одне але. Це відчуття не береться саме по собі. Воно тригериться. Чимось. І зазвичай – не першим постом в стрічці, не другим, не пʼятим. Але на якомусь етапі думка "а що, як я втрачаю можливості?" таки виникає. Не від конкретного посту, а через шквал новин звідусіль і цей безперервний потік емоцій про подію, яка пройшла повз. Тому я вже не вперше практикую уникати соцмереж у дні таких конференцій. Коли я повертаюсь, за кілька днів після, все ще залишаються пости про ці події. Але вони перемішуються з іншими інфоприводами і радше викликають цікавість "а що там було?" чи "що сподобалось?", ніж FOMO. Для мене працює ідеально. Менше тривог у і без того тривожний час. А як ви цього року? Читаєте цей пост під час вечірки на енергійній IT Арені чи в атмосфері домашнього затишку?

🙂