БІЛИЙ ОРЕЛ ЗАЮШЕНИЙ НЕВИННОЮ УКРАЇНСЬКОЮ КРОВ'Ю: Павлокома – ми НЕ забули!Злочини на ґрунті етнічної ненависті до українців, масові вбивства та знущання не мають терміну давності. Продовжую серію історичних дописів про геноцид українців поляками на рідній землі. Попередній допис про різанину у селі Сагринь (https://www.facebook.com/share/p/1H3KC4WDpD/) продемонстрував, наскільки мало українці мають інформації про ці темні і трагічні сторінки нашої історії. І нехай ті, що насолоджуються безпекою за рахунок життів кращих синів і дочок України, не сподівається, ми нічого не забули!Павлокома – нині село в Динівській гміні Підкарпатського воєводства Польщі. Історично це було етнічне село українського Надсяння. Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа між Гітлером і москвою, ця територія увійшла до складу СРСР, ставши частиною новоствореної Дрогобицької області. Проте згідно з Люблінською угодою 1944 року – за особистим наказом Сталіна – село передали Польщі, як і інші споконвічні українські землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. І тільки-но це сталося, поляки одразу розпочали жорстокі етнічні чистки.На початку березня 1945 року тут розігрався кривавий сценарій. Озброєне бандитське формування польської армії крайової, яким керував поручник Юзеф Бісс (яке символічне прізвище у ката) на псевдо «Вацлав», спільно з польськими нелюдами з навколишніх сіл, влаштувало сплановану ліквідацію мирного українського населення. Жертвами цієї бійні стали понад 500 беззахисних українців, для яких це надсянське село було рідною землею протягом багатьох поколінь. Важливо наголосити, що серед убитих були у більшості жінки і діти.Трагедія розгорталася методично і безжально. Польські бойовики оточили село, зганяючи переляканих людей до місцевої греко-католицької церкви. Храм, який мав бути прихистком, перетворився на місце жорстоких катувань і допитів. Тих, кого визнавали «небезпечними», а згодом і просто всіх підряд, партіями виводили на місцевий цвинтар. Чоловіків, жінок, старих і зовсім маленьких дітей розстрілювали на краю заздалегідь викопаних ям. Озброєні бандити не зупинялися ні перед чим – хати палили, майно грабували, а поранених живцем засипали землею в масових могилах, замітаючи сліди свого страшного злочину.Свідчення очевидців, які вижили в цьому пеклі, відкривають жахливу правду:Олена Сподарик (на час трагедії – 9 років): «Нас вигнали з хати і погнали до церкви. Там уже було повно людей. Поляки ходили між нами, вибирали чоловіків, били їх і кудись виводили. Потім почали виводити жінок з дітьми. Мою маму і маленького братика повели на цвинтар. Я дивом загубилася в натовпі і втекла в ліс. Коли все стихло, я повернулася – на цвинтарі були тільки свіжі розриті могили, з-під яких ще просочувалася кров...»Єва Шпак: «Нападники мали списки, які їм підготували місцеві польські сусіди. Вони чітко знали, хто де живе. Наших чоловіків катували прямо в церкві, вимагаючи зізнань у тому, чого вони не робили. Тих, хто намагався сховатися у льохах чи під стріхою, витягували і кололи багнетами. Село палало з усіх боків, стояли страшні крики і плач дітей, яких убивали на очах у закривавлених матерів...»Степан Попович: «Мене врятувало те, що я впав у яму на цвинтарі за мить до пострілу і на мене впали тіла інших убитих. Я лежав там серед трупів кілька годин, задихаючись від запаху крові та пороху. Я чув, як польські вояки сміялися, добиваючи тих, хто ще стогнав. Коли стемніло і бандити пішли пиячити та ділити наше майно, я виліз із могили. Вся Павлокома перетворилася на згарище...»Сьогодні ці події постають у новому світлі на тлі відверто недружніх заяв офіційної Варшави. Коли польські політики починають спекулювати темою євроінтеграції України через питання історичної пам'яті (зокрема постаті Степана Бандери та інших діячів національно-визвольного руху), вони забувають про власні неспокутувані гріхи.Особливе обурення викликають закиди щодо українського Закону про Національний Пантеон. Спроби диктувати суверенній державі, кого їй вважати героями, виглядають як втручання у внутрішні справи на тлі імперських рецидивів.