Колись думали про те, що така звична нам форма комунікації, як запитання, різними людьми сприймається по різному?Часто (мабуть, найрозповсюдженіший варіант) запитання сприймаються як констатація того, що той, хто питає, не знає чогось та хоче дізнатися. Ось і питає.Але існують так звані Сократівські запитання, які допомагають дістатися істини, при чому вони пасують навіть для роздумів соло. Запитання є лише інструментом, який може використовуватися для різних цілей. Наприклад, ми всі знаємо, що багато запитань існує в інтерв'ю. Але ми розуміємо, що інтерв'юер запитує не тому, що не знає та хоче дізнатися (як учень, скажімо), але тому що хоче зробити цікавий контент, розкрити людину тощо. Його мотив не такий самий, як у дитини, яка запитує, чому небо синє.Або коли ми, дорослі, запитаннями наводимо дитину на власні висновки. Всі розуміють, що питаємо ми не тому, що не знаємо чогось та хочемо дізнатися у дитини.Наче, це на поверхні, правда?Але ні, в реальності все не так. І я доволі часто бачу, як запитання сприймаються саме в сенсі "я не знаю, поясни мені" в контексті стосунків учень-фахівець. Тому часто люди бояться питати, бо знають, що у багатьох випадках їх статус в комунікації одразу та різко впаде до рівня "невіглас", що зробить комунікацію "зламаною" а статус того, хто питає — пониженим.Це нагадало мені, чому важливими є такі дисципліни, як філософія та логіка, до яких більшість ставиться зверхньо та зневажливо. Але саме вони використовують різні інструменти для мислення, включно із запитаннями різних форматів.Дарма, дарма немає таких предметів вже у школі.