Десь у дорозі за Житомиром, я вийшла на заправці купити кави і під звуки реактивного літака тупо розревілась.Мені складно даються зараз родинні свята. Бо я не Не хочу їхати додому, я хочу їхати додому з ним — пити каву в дорозі, розповідати про своє дитинство, планувати майбутнє. Я не Не хочу їхати додому, мені боляче бачити сімʼї, які сперечаються про те, за який стіл сісти на заправці. І мені легше в такі дні сидіти в Києві, читати книжку і не вилазити назовні.Ні, я не хочу, щоб «усі чоловіки служили». Я хочу, щоб це звірство завершилось.Бо я навіть не можу знайти слів для опису своєї втоми і самотності, яка відчутна на дотик у ці дні. І ні, цю потребу бути поряд не закриє ніщо інше.Я дивлюсь на військових, які кудись їдуть і сподіваюсь, що хоча б вони будуть удома. Бо з відчуття свята є лиш радість очікування обійняти всіх рідних. Великдень святкового настрою не має. Бо полеглі — не воскреснуть. Можливо, хоча б вдасться обмін і свято буде в сімʼях, куди повернуться полонені.Зараз я закінчу плакати, допʼю свою каву, піду вмиюсь, нанесу спф ще раз, бо — неочікувано — сонце страшенно обпалює обличчя, коли ти за кермом. А потім я продовжу свій шлях додому. А він поїде в Харків ремонтувати машину. Знали б раніше, що його відпстутять — я б була зараз в інтерсіті на Харків.Але ж це військо — які тут плани, яке тут знати раніше. Мені і так кожна весна дається не легко. Такий у мене циклічний депресивний епізод. Але вже другу весну під ряд я ледве стягую.І врешті я можу словами сказати чому. Бо відчуття, що все навколо розквітає і оживає, крім значної частини мене.