Я_тут_пишу | Чаша біля вівтаря виявилася з темного каменю. Вода в ній була прохолод...

Чаша біля вівтаря виявилася з темного каменю. Вода в ній була прохолодна, з запахом чебрецю. Вона занурила долоні — і на мить здалося, що вода торкається її навзаєм, як тепла шкіра. Коли підвела руки, на пальцях блиснули краплини — кожна як крихітний сонячний зайчик.У дзеркалі кімнати її чекало випробування. За спиною висіла низка суконь: важкі, розшиті променями, із золотими підкладками; поруч — скромна лляна, майже проста; на поличці — знайома шовкова піжама. Вона взяла просту сукню й приміряла. Легка, слухняна тканина лягла на плечі, ніби полегшення. Та варто було глянути в дзеркало — і вона побачила не себе. На мить — ту стару з другого сну, з уламком корони на колінах. Орися здригнулася, кліпнула — і відображення стало знову її.— Бачиш? — тихо сказав світлячок. — Дзеркала показують правду.— А якщо я… не зможу? — вона вимовила це так, наче визнає щось соромне.— Якщо не зможеш — теж вибір. Але це буде перший дверний крок до другої дороги, — світлячок не лякав, просто нагадав.Вона повернулася до вішалок, торкнулася найпростішої лляної — і все ж узяла не її. Обрала сукню легку, світлу, з тонким золотим поясом — не важку, але з натяком на розкіш. Коли застібала пояс, відчувала тепло, наче річ її впізнавала.Корона лежала на столі. Вона наблизилася, взяла її обережно — і відчула, як метал делікатно відгукнувся теплом. Коли корона торкнулася волосся, вагота з’явилася відразу: не тиснула, але нагадувала про себе — як відповідальність, що не болить, але не відпускає.— Є ще одне місце у храмі, — сказав світлячок. — Тільки не заходь туди. ПРосто подивися.Прихований коридор вів до темних дверей. Вони були важкі, зі старого дерева, з різьбленими променями, що зливалися в один вузол посередині. Від щілини тягнуло холодом, ніби за дверима — ніч без місяця. Орися поклала долоню на різьбу — деревина видалася сухою та моторошно спокійною.— Що там?— Те, що простіше, — відповів світлячок. — Завжди знайдеться простіший шлях. Особливо, коли страшно.— І це пастка? — сказала Орися.— І це пастка, — підтвердив він.Вони повернулися до зали. Свічки горіли колами, і з кожною годиною світ робився теплішим і водночас настороженішим. Час, здавалося, вимірювався не стрілками, а тінями колон: вони довшали, тоншали, перетікали.В обід вона знову розповіла про сни — уже детально, із звукописом і запахами — і світлячок уважно слухав, не перебиваючи. Коли вона закінчила, він мовив:— Три дзвони — три сни. Коли почуєш третій маєш йти. Не до темних дверей, а до світла.— Я боюся, — чесно сказала вона.— Страх — знищує віру, — усміхнувся світлячок. Після полудня в храмі стало тихіше, як у бібліотеці перед важливою сторінкою в книзі. Орися стояла біля вікна і дивилася на світ, де захід учора не прийшов. Небо повільно тьмяніло, але жодна барва не з’являлася на обрії, ніби хтось забув розмалювати край дня. Вона відчула, як корона важчає на волоссі — не нестерпно, але відчутно.— Коли він прийде, — сказала вона вголос, — я не питатиму «чому я». Спитаю «що робити».Світлячок схвально дзвякнув крильцями.— Гарне запитання для першої зустрічі, — і додав зовсім тихо: — Але відповідь ти вже знаєш.Нарешті в повітрі прокотився перший дзвін. Свічки ледь помітно хитнулися, наче зітхнули разом.Другий дзвін — глибший, тепліший. Колони наче стали довші, кола свічок — яскравіші. Світло, здавалось, збиралося докупи, окреслюючи дорогу від порога до вівтаря.Третій дзвін — і храм на мить затамував подих. Орися ступила в коло свічок. Корона торкнулася чола тепліше, ніж раніше. Вона не знала, чи зійде сонце сьогодні, чи знову «не прийде», як учора. Але в цю мить вона відчула: захід сонця не мусить приходити ззовні. Він може прийти — у ній.Вона зробила крок уперед.І світ, здавалося, змінив кут падіння світла.