#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світлаПовертаємося до Орисі 🥰Дівчина йшла, тримаючись душею за єдину світлу цятку в темряві. Вона не помітила, як залишила межі міста — тільки хрускіт гравію під підошвами вивів її з невідомої ходи.Коли Орися підняла очі, перед нею стояв храм. Його стіни світилися м’яким золотим сяйвом, мов саме світло оселилося в камені. Вона прикрила обличчя долонею — від того сяйва в очах пекло, а в серці прокинулось щось велике. Почуття безмежної відданості накотилося хвилею, аж до тремтіння в руках.Повагавшись мить, вона ступила до білих мармурових сходів. Ледве її нога торкнулася холодної плити, як тіло пронизав пекучий холод. Орися здригнулася — і опустила погляд.Замість взуття — боса нога, прикрашена золотим браслетом. Не було ані джинсів, ані куртки. Лише невагома сукня, розшита тонкими нитками сонця.У неї перехопило подих. Вона завмерла, бо боялася зробити ще один крок. Але тоді, на вершині сходів, розчинилися двері — ніби запрошуючи.Стиснувши кулаки, Орися ступила далі.У ту ж мить щось важке й тепле лягло їй на голову. Корона. Вона не бачила її — але знала.У золотавих стінах храму відбивався вже не її звичний образ. Там стояла богиня.Повітря біля входу стало густим, як мед. Воно вібрувало, ніби дихало разом із нею. Кожен подих приносив тепло сонця — аромат теплої пшениці, спеки на камені, дитячих ранків у степу. Її серце билося гучно, мов дзвін, відлунюючи в стінах, яких вона ще не торкнулась.Вона зробила ще крок — сукня майже не торкалася тіла, ніби складалася з самого світла. У голові гуділо, але не від страху — від ясності. Здавалося, її тіло пам’ятає шлях краще, ніж розум.З глибини храму піднявся звук — голос, що промовив її ім’я, по-справжньому. Він її чекав.