Ми всі збожеволіли цієї осені.
Посеред неосяжної вулиці, одне до одного спинами.
Породичалися історіями, ніби переплелися косами,
Прости нам, Господи, нашу ненависть, прости нам.

Нагадай, що робити із гнівом — єдиним птахом,
який сюди долітає, усім на диво.
Поясни, як тепер звучати в наших містах —
розлюченим натовпом чи смиренними юродивими.

Як ходити цією землею кольору стиглої вишні,
потрісканими вулицями, гострими, наче вилиці.
Я вираховую кроки від однієї ночі до іншої —
і відстань між ними ніколи не змінюється.

Я досі насправді не знаю, як призвичаїтися
до різких звуків і до надміру густої темряви.
Але ти любиш мене саме в такому часі —
непевному, недаремному.

В часі, коли віряни не сперечаються з атеїстами,
а небо в завісі диму, наче в сивій перуці.
І я стримую свій розпач так, як утримують моє місто —
силами, що невідомо звідки беруться.

І ми всі сміємося в цьому неоглядному мороці,
наче діти, які гуртуються навпроти скаліченої школи.
Осінь як складне речення, що не з першого разу підкорюється.
Сонце сходить щоранку і не затримується ніколи.

#Таняпише