Недолюблені діти лихих 90-хДитинство проходило переважно на вулиці або біля телевізора. Діти виросли без смартфонів і комп'ютерів, а улюбленою їхньою комп'ютерною грою була "Ну, погоди!", де вовк ловив яйця, які з шаленою швидкістю несли недоумкуваті кури. У них були пейджери й тамагочі, гра Super Mario та "Тетрис", вони бачили й добре запам'ятали, з якою швидкістю змінюється дизайн мобільних телефонів, вони жили у світі постійних відкриттів, яскравих особистостей і міжнаціональних конфліктів.Діти 90-х ростять своїх дітей за двома різними парадигмами. Перша: я виріс, як трава в городі, і моїм дітям теж потрібно створити подібні умови, - нехай загартуються й будуть стійкими, як я. Я ж вижив, нехай і вони виживають. Друга парадигма: я не мав нічого, навіть велосипеда, нехай же в моїх дітей буде все найкраще, і я розіб'юся, але дам їм це!Дивним чином батьки з першої та другої категорій уживаються не тільки в одній сім'ї, а навіть в одній людині. Так, звичайно ж, є й третя категорія, яка щиро, а не за правилами, цікавиться успіхами своїх дітей і ростить у них особистостей, спроможних відчувати та вірити у свої власні сили.Вони поруч з дітьми та просто допомагають їм дорослішати, схваленням і ненав'язливою увагою супроводжуючи дитину по її власному життю. Я не знаю, як таким батькам удалося вирватися з тієї м'ясорубки, але вони впоралися й тому справді подорослішали, на відміну від тих, хто тягне своє розтоптане дитинство за собою, спотворюючи їм майбутнє. Але поки ми не зрозуміємо, що подорослішати - це означає, насамперед, упоратися зі своїми дитячими травмами, ми так і будемо тими скривдженими дітьми з далеких лихих 90-х...АвторКатерина Гольцбергдитячий і сімейний психолог, аналітичний психолог, президент Асоціації психологів