Головна проблема дискусії про те, що олів'є робить із нас росіян, у тому, що власне салат олів'є має доволі відносний зв'язок із тим совковим хрючивом, на яке пішла половина річних запасів майонезу. Власне, убогість раціону жителя СРСР багато в чому пояснює, чому основні новорічні страви настільки жирні. Насправді олів'є — це взагалі не конкретний салат, а ціла група різноманітних рецептів, пов'язана тим, що там має бути горошок і майонез, і щось, що вийшло купити, відстоявши чергу. Наприклад, у нашому сімейному рецепті з оригінальної страви — тільки майонез і огірки.Власне, кухня доволі сильно відрізняється від інших традицій тим, що ніде настільки не відчувається оця націоналістична зрівнялівка, як у ній. Є страва, вигадана умовним Клопотенком, як існує авторський вірш, але якщо вірші здебільшого декламуються чітко із вказанням автора, то кулінарія набагато швидше переходить у розділ фольклору. Достатньо просто змінити один інгредієнт, щоб це стало іншою стравою. І, власне, все. От існує український борщ, є автентичні рецепти, є культурологи, які щось там відслідковують, але це само по собі є кораблем Тесея та ілюзією, оскільки в тому, що, наприклад, називаю борщем я, навіть натяку на буряк немає, зате є цілий пакет спецій. Щось, що ми називаємо борщем, певно, існує, але що таке власне борщ — питання дуже хороше. Можна говорити про автентичні рецепти, але якщо ми шукатимемо якусь страву у вакуумі з чіткою пропискою, то в нас вийде зійтися на думці, що борщ це не той червоний суп, який червоний суп, а чевоний суп, який не червоний суп🐺. Мабуть, починаючи цю дискусію про гастрокультуру, правильно казати не «ми готуємо український борщ», а «ми готуємо страву, яку ми ідентифікуємо як український борщ». Так, політика ідентичності залізла в те що ми хаваєм. Рол Каліфорнія або Біг Мак — скоріше страви американські, ніж японські та голландські. Тому що їжа — здебільшого фольклор, а фольклор може перетікати між культурами дуже просто. Пироги і вареники — як приклад. Пельмені чудово змінюють назву і стають частиною дуже різних гастрокультур.Іноді дві культури можуть вважати себе їхнім джерелом. Котлету по-київськи українці і росіяни вважають своєю, але відрізняється і метод приготування, і легенда походження. В цій страві немає цього вмикання дурника про «ну ето вообщє славянскоє блюдо». Просто українці вважають, що котлета по-київськи з'явилася власне в Києві, а росіяни — що в Петербурзі і що готувати треба так, щоб ззовні була кісточка. При тому, що там, що там, претензія поширюється на всі аналогічні котлети: і з кісточкою, і без (але та кісточка там нахрін не всралась).Власне, це перетікання культур само по собі не є чимось поганим. Власне, ми і намагаємося помітити національні страви національними, створивши тим універсальний рецепт, для того щоб потішити національне самолюбство через валідацію іноземців. Ми називаємо це м'якою силою і нам, власне, дуже хочеться, щоб наші страви знали в усьому світі і знали, що воно саме такі. Японцям не шкода, щоб хтось їв суші, але їм важливо, щоб їх називали не українськими (бо їх зготував українець), а саме японськими. Бо так ми чешемо японську гордість, що їхня культура чогось варта. На цьому і будується теорія культурної експропріації. Коли між двома націоналізмами конфлікт, а для когось ця страва більш автентична, то незалежно від вибору, чий націоналізм чухати, якийсь із них вийде не почуханим, в якогось з них буде фрустрація. Тому срач за борщ вартий хіба що того, щоб підривати жопи русні, яка впевнена, що ніяких хохлів не існує. Особливо цим зачухали націоналізм італійський. ЮНЕСКО взагалі нещодавно всю кухню спадщиною визнала, розбирайтеся що із цього Італія якось самі, панове бюрократи. Ці огидні і снобські кривляння італійців на піцу з ананасами (моя улюблена, до речі) є буквально криком: «ну давай вже чухай мене і не воображай, що хтось ще такий же вумний, як і я».