Звісно ми, українці, постраждали від імпереалізму хіба що менше ірландців. За 20те століття ми перейшли від стану де українською говорять від Карпат до Кавказу, до стану де на момент 91го, україномовні концентрована меншість, і навіть творці української культури за кадром говорять не українською. Це трагедія. Нас травили голодом, вбивали, карали, підміняли національну культуру лубком. Зараз ми переживаємо ще одну трагедію, не менш масштабну. Нам є причини ображатися на рф. Нам є причини не любити росію і росіян. І більше того, існує дійсно не мало людей, що мають стосовно власної культури низьку самооцінку саме через росіян. Але пережовування образ знову ж таки заважає дивитися на своє минуле своїми очима. А не очима колоніста, тільки називаючи хороше поганим, а погане хорошим. Але не змінюючи систему координат. От так вже третій рік сотні людей, які могли писати і говорити про щось цікаве слідкують, що ж там написали і зробили росіяни. Що ж вони там про нас не те сказали. Я не пропоную мір-дружбу-жвачку і п'ятий проєкт. Нам просто треба ДМЗ бажано в декілька десятків кілометрів і ров з крокодилами. Принаймні інфокультурний.Але в результаті замість того, щоб пишатися своєю етнокультурою, своїм романтизмом, ми говоримо, що криївка це добре, але те що ця криївка в мазанці під 100-кілогромовим салоїдом з оселедцем замість сферичного котеджу у вакуумі це погано. Це все що завгодно, але не нормалізація національної самооцінки і автономізація наративу.